Доступ і карантин: чому не потрібен закон про зупинку розгляду запитів

3 квітня 2020 14:33

%d0%b1%d1%83%d1%80%d0%bc%d0%b0%d0%b3%d1%96%d0%bd

До Верховної Ради внесли законопроєкт про «уточнення  строків розгляду звернень громадян, запитів на публічну інформацію, адвокатських запитів в умовах дії карантину». Документ подав народний депутат від фракції «Слуга народу» Сергій Демченко.

Сама конструкція норми, яка обмежує права та свободи є дуже дивною – зупинка перебігу строків розгляду:

«з дня оголошення карантину зупиняється перебіг строків звернення за отриманням адміністративних та інших послуг та строків надання цих послуг, визначених законом, перебіг строків розгляду звернень громадян, запитів на публічну інформацію (поданих відповідно до законів України «Про звернення громадян», «Про доступ до публічної інформації»), адвокатських запитів, окрім звернень (запитів), що стосуються захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян. Від дня припинення карантину перебіг цих строків продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення».

З одного боку, ніби реалізація прав «відтерміновується», з іншого, тимчасово, але скасовується. В будь якому випадку – це обмеження в реалізації. Завважу: ми говоримо в тому числі й про конституційні права на звернення та на збір/отримання інформації та професійне право адвокатів на отримання інформації через подання запитів.

Якщо відкрити Конституцію України, то побачимо, що право на петицію не підлягає жодним обмеженням (ст. 40). Це також підтверджується нормами статті 64 Конституції, яка забороняє чіпати це право навіть в умовах надзвичайного та воєнного стану. Тобто даний законопроект – це  порушення статті Конституції – раз.

Читайте також: Подано законопроект про відстрочку розгляду запитів на час карантину

 

Право на отримання інформації відповідно до ст. 34 Конституції та ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обмежувати можна, але якщо в наявності сукупно є три критерії: а) воно передбачене законом; б) переслідує легітимну мету; в) є необхідним в демократичному суспільстві.

Питання виникнуть з легітимної мети. Відповідно до Основного закону, це може бути – національна безпека, територіальна цілісність або громадський порядок, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я населення, захист репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Якою є мета проєкту закону в контексті цих норм?

Серйозніші проблеми у проєкту будуть, якщо спробувати проаналізувати необхідність такої «зупинки» через критерій «в демократичному суспільстві».

Проєкт пропонує забути про всі запити, які будуть надходити розпорядникам, крім тих, що «стосуються захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян».

Багато запитів щодо COVID2019 можуть розцінюватись розпорядниками, як такі, що не стосуються «надзвичайної події, яка сталась і загрожує безпеці громадян».

Наприклад, зловживання цінами на продукти харчування під час карантину.

У випадку ж відмовок розпорядників щодо ближчих до протидії COVID2019 тем цей закон призведе до колізій з профільним проти епідеміологічним законодавством. В ньому прямо передбачено, що «громадяни та їх об'єднання мають право на отримання достовірної інформації щодо епідемічної ситуації в Україні. За відмову у наданні інформації, умисне перекручення або приховування об'єктивних даних про захворювання населення на інфекційні хвороби посадові особи органів та закладів несуть відповідальність згідно із законом» (ст. 17 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

В іншому законі: «громадяни мають право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.» (ст. 4 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Слід зазначити, що зазначені гарантії щодо права на доступ до публічної інформації існують не просто так. Ми пам’ятаємо трагедію Чорнобиля, коли влада вводила в оману суспільство і до яких наслідків це призводило.

Це право в сучасному контексті України має особливу роль і функцію, а ціна правди в даній ситуації – це життя та здоров’я мільйонів людей. Тому такі обмеження, враховуючи загальну заборону на інші теми запитів, не можна назвати пропорційним і необхідним в демократичному суспільстві.

Крім того, суттєве обмеження права на доступ до інформації про COVID2019 зробить державу монополістом величезного обсягу суспільно значущої інформації. Держава буде вирішувати скільки, якої і кому надавати інформації на власний розсуд. Що їй заважатиме стати цензором, надавати, наприклад, неповну інформацію? Як це перевірити без повноцінного механізму запитів? Громадянському суспільству, медіа та іншим вартовим демократії тут і зараз, коли це важливо?

Ну і наостанок, ноу-хау з «відтермінуванням» реалізації прав не анулює ж самих запитів та звернень. Вони будуть накопичуватись. І в день Х розпорядникам буде необхідно надати відповідь на сотні, якщо не тисячі запитів та звернень одномоментно. Тому останнє і відкрите на сьогодні питання – чи потрібні такі норми розпорядникам? Чи все ж таки достатньо відстрочки, яку і так передбачає Закон України «Про доступ до публічної інформації», коли розпорядник інформуватиме, що відповідь буде пізніше і зазначатиме дату отримання інформації?

Олександр Бурмагін, юрист, ГО «Платформа прав людини»