Експерт Ради Європи: Чому Україна не підписала конвенцію про доступ до офіційних документів?

12 жовтня 2017 11:05

Gold1

Девід Голдберг, експерт Ради Європи, у своїй доповіді на конференції до Дня права знати порушив звернув увагу присутніх на те, що право доступу до інформації – це не слово, яке означає якийсь предмет, це процес, дія, тому не варто чекати, доки влада відкриє інформацію сама, її треба вимагати.

«Доступ до правди» наводить найцікавіші фрагменти промови пана Голдберга.

- Жодне суспільство не в змозі досягти повної відкритості інформації. Це завжди важка праця. Головна ідея полягає у тому, щоб сприймати запити на інформацію як дію, що триває. Запит – не іменник, а стан справ.

Інформація, вона як пісок на пляжі: нескінченна, неполічена та більше того – її неможливо привласнити. Тільки тому що я володію певною інформацією не означає, що нею не може одночасно володіти. Це наче машина або дім, що знаходяться у спільній власності.

Серед 113 країн, де ухвалено закони «Про доступ до публічної інформації», український закон – серед лідерів. На початку він входив у топ-10. Але ще багато роботи попереду у розбудові взаємодії держави та суспільства.

На регіональному рівні Рада Європи у 2009 році прийняла першу в світі багатосторонню конвенцію про доступ до офіційних документів. Але вона все ще чекає на вступ у силу! Конвенція досі чекає на десятий підпис.

У минулому році Президент України оприлюднив Указ, який дозволив Міністру юстиції це зробити. Потім у вересні міністр відправився до Страсбурга, щоб відзначити 20-ту річницю вступу України до Ради Європи (1997). Всі думали, що це буде саме той момент, коли оголосять про підписання Конвенції. Але цього не відбулося, незважаючи на те, що міністр підписав дві інші конвенції. Таке упущення настільки ж незрозуміле, наскільки й дивне. Що могло бути причиною? Можливо, причина буде відома лише після успішного подання інформаційного запиту, відповідно до Закону України «Про доступ…».

Пропозиція створення в Україні посади незалежного інформаційного комісара, прописаної в Конституції, рухається у задовільному напрямку, але незадовільними темпами.

Інформаційний комісар повинен мати достатні повноваження, щоб змусити розпорядників виконувати свої рішення. Проте дуже важливо, щоб Уповноважений, або декілька уповноважених, якщо ви вважатимете, що в Україні краще працюватиме колегіальний орган, призначався на посаду не як політично заангажована, а як незалежна та професійна фігура. Важливо також, щоб бюджет такого органу був адекватним, захищеним та врівноваженим.

До речі, на останній Міжнародній конференції інформаційних комісарів (ICIC) сфера застосування законів про Доступ до інформації нещодавно піддалася критиці. Зокрема, було прийнята резолюція, яка закликала до деяких змін у всіх законах «Про доступ…» для враховування інтересів приватних підрядників, що надають послуги за рахунок державного бюджету (я вважаю, що це актуальна тема і для України). 

Як писав Пер Форссколь ще у 1759 р. про право на інформацію: «Це насправді про людей, які хочуть знати про стан справ у суспільстві, брати участь у ньому та вдосконалювати його».

Багато хто бачить розділ між тими, хто надає інформацію, та громадянським суспільством, що надсилає запити. Але в реальності, тут є нюанси. Ті, хто зазвичай вирішують розкривати інформацію чи ні, самі можуть бути запитувачами інформації, оскільки вони також є громадянами та споживачами системи освіти, охорони здоров’я, транспортної інфраструктури, на них теж впливають зміни навколишнього середовища.

Один успішний запит – це вже досягнення! Запам’ятайте: запит – не іменник, а дієслово... тож, дійте.

 

Переклад Антона Іванова, «Доступ до правди»