Людмила Опришко: Чи є доступ до зборів суддів – доступом до публічної інформації?

20 квітня 2018 10:57

%d0%9e%d0%bf%d1%80%d1%8b%d1%88%d0%ba%d0%be

Справа рівненського журналіста Дмитра Бондаря, яка зараз готується до подання в Європейський суд з прав людини, виявила низку проблем, які стосуються тлумачення і застосування закону «Про доступ до публічної інформації».

Вона також стала певним маркером для української судової системи і продемонструвала, що суди, на жаль, не хочуть відкриватись громадськості.

Коротко про справу:

У травні 2015 року господарський суд Рівненської області призначив відкрите засідання зборів суддів. Відповідне оголошення було оприлюднено на сайті суду. В ньому зазначалось про запрошення ЗМІ прийти на збори і про акредитацію на цей захід. На збори суддів виносилась одне питання: обрання голови суду.

Журналіст Дмитро Бондар разом з оператором прийшли без попередньої акредитації. В оператора була відеокамера і журналісти мали намір проводити відеозйомку під час зборів суддів, фіксуючи хід обговорення та прийняття рішення про обрання голови суду.

Проте їх до зали не пустили, мотивуючи це тим, що вони не акредитовані.

Після дискусії між журналістами та головою суду, останній зайшов до приміщення, де мали відбутися збори суддів, і зачинив за собою двері.

На наступний день журналіст написав запит на доступ до публічної інформації і попросив надати йому протокол зборів суддів. Цей документ йому було надано. В протоколі зазначалося, що перед початком зборів було поставлено на голосування питання про надання згоди на відеозйомку, але судді проголосували проти.

Журналіст оскаржив протиправні дії суду та його голови до адміністративного суду. Але суди всіх інстанцій в позові відмовили.

Мотиви відмови: 1) права журналіста не порушено, оскільки інформація, яку шукав журналіст не є публічною. Такого висновку суди дійшли через те, що інформація ще не була офіційно зафіксована на матеріальних носіях суду (наприклад, у протоколі зборів суду). 2) збори суддів не можна вважати суб'єктом владних повноважень, а тому їх дії не можна оскаржувати в суд; 3) збори суддів мали право відмовити в проведенні відеозйомки, оскільки, на думку суду, збори суддів законом наділені правом приймати рішення з приводу питань, які стосуються як внутрішньої діяльності суду, так і безпосередньо організації і проведення самих зборів.

Перше питання, яке постало перед нами, полягало у тому, чи є публічною інформація, яка оприлюднюється на відкритих, підкреслюю, відкритих зборах суддів, які проводяться з метою обрання голови суду? Думаєте публічна?

А от і ні, не вгадали. Принаймні так сказав суд. Бо публічною, як зазначено в судових рішеннях, вона стане лише після завершення зборів і лише тоді, коли факт обрання керівника суду зафіксують на папері (наприклад, у протоколі). Або іншому матеріальному носії. От тоді будь-ласка, можете просити надати її на запит.

Отже, виявилась проблема номер один – це надто вузьке тлумачення поняття «публічна інформація» українськими судами. Адже вони жорстко прив’язують факт виникнення публічної інформації до її фіксації на матеріальному носії і зовсім не враховують характер (суть) цієї інформації.

Варто звернути увагу і на те, що українські суди не віднесли інформацію, проголошувану на відкритому публічному заході, ні до приватної (конфіденційної), ні до таємної тощо. І це зрозуміло, адже для цього не було жодних підстав. Відтак питання про те, то якою ж є інформація, що оприлюднюється під час проведення зборів суддів, залишилось без відповіді. Із судових рішень відомо тільки те, що вона не публічна.

Невизначеність характеру інформації, проголошуваної під час публічного заходу, породила наступну проблему – відсутність ефективного захисту права журналіста збирати відомості з метою поширення їх в інтересах громади.

Оскільки, на думку суду, інформація, проголошувана під час зборів суддів, не є публічною, то позов про захист порушених прав журналіста не можна розглядати в порядку адміністративного судочинства, натякає суд.

Але при цьому суди продовжують розглядати справу за правилами КАС України і ухвалюють рішення по суті, правда, про відмову в позові. Адже виходить, що право на доступ до публічної інформації не порушено.

Звертається увага й на те, що суд, збори суддів та голова суду не можуть бути належними відповідачами. Виходить, що порушники прав журналістів є, а відповідачів – немає.

Цей прецедент є небезпечним ще й через те, що суди усіх інстанцій визнали за зборами суддів повноваження, які не передбачені законом. Зокрема, вони визнали за ними право на власний розсуд дозволяти чи забороняти  журналістам проводити відеозйомку, хоча Закон «Про судоустрій і статус суддів» їм таких повноважень не надав. Іншими словами, за зборами суддів визнано право діяти свавільно, а не у межах закону, як передбачено Конституцією та статтею 10 Європейської Конвенції.

Такі підходи суперечать Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практиці Європейського Суду по статті 10 Конвенції. І ми звертали на це увагу українських судів. Зокрема, ми наводили рішення у справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» (справа «Magyar Helsinki Bizottságtsag v. Hungary», заява № 18030/11), де Європейський суд сформулював критерії загальної оцінки того, чи можна вважати відмову в наданні інформації «порушенням» свободи «отримувати і поширювати інформацію». Європейський суд дійшов висновку, що для встановлення порушення необхідно, щоби запитана інформація була «готовою і доступною». Отже, фіксації на матеріальних носіях не вимагається.

Проте ці аргументи українські суди залишили поза увагою. Тому у нас не залишилось жодного іншого шляху, як  подавати заяву до Європейського Суду. Сподіваємось, що це допоможе змінити негативну практику українських судів. Хоч і у далекому майбутньому.

Людмила Опришко, адвокат, ГО «Платформа прав людини»