Леся Ганжа: Доступ до інформації як Epic Fail

29 вересня 2017 10:23

Lesya_cifra_

Головна редакторка "Доступу до правди" у колонці для сайту "Українська правда" розповідає про реалії доступу до пубілчної інформації в Україні.

Історія доступу до інформації в Україні у 2017 році виглядає, як історія Почекуна.

Згідно із законом, ви маєте отримати відповідь на запит про надання інформації протягом п'яти робочих днів. Реально – це тиждень.

 

Але українські бюрократи мають магічну владу над часом. Вони легко перетворюють законний тиждень на півроку, рік, півтора, а подекуди – й вічність. Якщо, звісно, під словом "відповідь" ви маєте на увазі змістовні дані, а не формальну відписку.

От, приміром, через півроку листування з Мін’юстом щодо того, скільки коштувала розробка сайту "Онлайн-будинок юстиції" та скільки людей працює на цьому ресурсі, так і не вдалося дізнатися жодної цифри.

Міністерство вправно пересилало цей запит на кишенькове державне підприємство. Те не менш вигадливо вправлялося у формулюваннях. Мовляв, права отримали від Мін’юсту безкоштовно, скільки коштувала розробка не знаємо. А щодо людей – то "забезпечення функціонування сайту покладено на невичерпну кількість співробітників низки структурних підрозділів підприємства". "Невичерпна кількість" – це дотепно, правда?

Щоб з'ясувати, скільки це – "невичерпна кількість", знадобилося навіть поскаржитися до Секретаріату Омбудсмана, який є головним наглядовим органом у сфері доступу. У відповідь запитувач отримав повідомлення про відкриття провадження. Ще через місяць надійшла чергова відповідь від Мін’юсту завдовжки 6,3 метрів, тобто на 21-й сторінці.

Без жодної цифри, з оцією "невичерпною кількістю".

І це – Мін’юст.

Мін’юст, який напевне знає частину 5 шостої статті закону "Про доступ до публічної інформації". Там ідеться, що "Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном… прізвища, імена, по-батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно".

Тобто про те, що запитувана інформація є публічною, – Мін’юст знає. Про те, що відповідь на такі запити має бути надано протягом тижня, – теж знає.

Знає – але не надає.

Звісно, запитувач може звернутися не тільки до Омбудсмана, а й до суду. Таку опцію законом передбачено: хочеш – пиши скаргу, хочеш – подавай позов.

Але для суду людині знадобиться, по-перше, 640 гривень судового збору (для юридичної особи – 1600 гривень). При цьому державі все одно, що це її власний провал. Хто хоче добитися справедливості – має заплатити.

По-друге, треба запастися терпінням. У зв’язку із судовою реформою наразі не всі судді мають дійсні повноваження. А тому навіть у скороченому письмовому провадженні суду в середньому доводиться чекати півроку-рік. Іноді – півтора.

Як, приміром, у справі про заробітки в.о. ректора Національного авіаційного університету Миколи Кулика.

"Інформація вже давно втратила своє значення. Надто довго готувався позов і розглядалася справа", – так після суду прокоментував результат запитувач.

Ну, звісно. Якщо навіть в.о. ректора в НАУ вже давно змінився.

Ще врахуємо, що Мін'юст – зовсім не те відомство, яке можна налякати судами.

Як і Міністерство внутрішніх справ. Історія із запитом до МВС про те, кому роздали нагородну зброю, є просто краплиною, хімічний аналіз якої проявляє всі проблеми доступу в країні. Ну і не тільки доступу. Доступ у цій історії – теж краплина, аналізуючи яку отримуєш хімічний склад правового поля в країні.

Коротко історія могла би називатися так: "виграли всі суди, а інформацію так і не отримали".

Інформаційна агенція "Українські новини" дійшла до Вищого адміністративного суду. Суди всіх рівнів визнали, що інформація про тих, хто отримав нагородну зброю від Міністерства внутрішніх справ, є публічною і має надаватися у відповіді на запит. МВС навіть сплатило судові витрати, але інформацію все одно не надало.

Нині "Українські новини" на стадії виконавчого провадження. Авансовий внесок за його відкриття коштує – замисліться тільки – 6400 гривень. Ну окей, велика редакція заплатила, – а ви заплатите?

Найцікавіше те, що список народних депутатів, яких було нагороджено іменною зброєю, опублікувала "Українська правда". Проте цю інформацію видання отримало не за офіційним запитом, а із власних джерел.

Закон "Про доступ до публічної інформації" було ухвалено 2011 року, у часи Януковича. Тоді вся демократична спільнота – вся, не побоююся цього слова, –прогресивна громадськість спільно раділа. Ще б пак, наш закон був тоді у десятці найкращих аналогічних законів у світі!

У часи Порошенка зміни до цього закону (законопроект 2913) так і не ухвалили. Спочатку з нього виділили в окрему частину законопроект 2043а "Про посилення державного контролю за дотриманням права на доступ до публічної інформації", який благополучно завалили.

А потім сам 2913 загубився десь в аналах Ради як такий, що "не на часі".

Насправді там, де доступ до інформації "не на часі", йдеться про банальну корупцію та політичну сваволю. Головний закон життя: просто так інформацію не приховують. І це знають усі, хто з інформацією працює.

Зараз у пріоритетах медіа-організацій, які розуміють цінність доступу до "публічки", три важливі завдання:

– доопрацювати і повернути до сесійної зали законопроект 2913;

– посилити контроль за доступом і для цього впровадити посаду Інформаційного комісара (виділити в окрему інституцію відповідне управління офісу Уповноваженого з прав людини);

– скасувати судовий збір за доступ та аванс за відкриття виконавчого провадження.

Ось тоді можна буде говорити про якесь право знати.

Зараз же, попри начебто прогресивний закон, в українців лишається суцільне право не знати.

Зате ми можемо місяцями гратися в оскарження, роками судитися і навіть вигравати суди. При цьому не отримуючи того, заради чого усе затівалося, – правди.

Леся Ганжа, головний редактор "Доступу до правди", спеціально для УП