Чому з Узбекистану їдуть в Україну?

29 вересня 2016 14:48

Uzb

Президент Узбекистану Іслам Карімов помирав декілька днів: про його офіційну кончину влада повідомила 2 вересня – тоді, коли в інтернеті вже поширилася величезна кількість фотографій з приготування до похорон. Відомо, що Карімов тримав країну у залізних рукавицях, відтак, у деяких громадян Узбекистану була вагома причина, а часто й не одна, виїхати з країни.

Так, за вісім місяців 2016 року в Україну в’їхало 105, 2 тис громадян Узбекистану. Для порівняння: цього року з усієї Середньої Азії та Близького Сходу кордон з Україною перетнуло 322, 6 тисяч осіб. Узбекистан – це третина цього руху. Цифра вражає.

Щодо шукачів притулку, то за шість місяців 2016 року обліковано 16 вихідців з Узбекистану, які звернулися з заявою до міграційної служби. З них біженцями поки що визнано 0 осіб, особою, що потребує додаткового захисту – 1. Щодо попередніх років, то цифри були такими:

Рік

Звернулося

Визнано біженцем

Визнано особою, що потребує додатково захисту

2014

25

1

1

2015

22

3

0

2016

16

0

1

Правозахисник Максим Буткевич, координатор проекту «Без кордонів» громадської організації Центр «Соціальна дія», зауважує, що така мала кількість – це стала тенденція в Україні, оскільки процедура отримання довідки про статус біженця або особи, що потребує додаткового захисту, тривала, бюрократична і неприємна. Часто Державна міграційна служба вбачає у всіх шукачах притулку трудових мігрантів, а ризик повернення в країну недоооцінюють.

Наталія Гуржій, голова Благодійного фонду «Рокада», говорить, що не варто виокремлювати лише громадян Узбекистану, бо наша міграційна система не дружня абсолютно до всіх.

Порівняно з вихідцями з країн Африки та Південно ї Азії вони навіть у виграшному становищі, оскільки здебільшого знають російську мову і можуть хоча б порозумітися з українською бюрократичною системою.

Чому ж їдуть в Україну попри не зовсім доброзичливе ставлення з боку міграційної служби та відсутність будь-яких соціальних гарантій?

Максим Буткевич пояснює, що справа у тому, що в Узбекистані діє певна система виїзних віз: людина не може виїхати за межі СНД, якщо їй не дали офіційний дозвіл. Україна ж (разом з Молдовою) – це крайня західна точка, пункт призначення, куди ще можна виїхати. Разом з тим, «політичні» найчастіше їдуть в Росію, Казахстан, але звідти теж намагаються продовжити свій шлях через непоодинокі випадки екстрадиції або й викрадення.

«В Україні також траплялися викрадення. Одна людина зникла у 2010 році і пізніше була інформація, що вона з’явилася у Ташкенті. І ще цього року була спроба викрадення, але людині вдалося втекти», – розповідає Максим Буткевич.

«Бірлік» та «Ерк»

То ж що змушувало покидати домівку в Узбекистані і їхати в Україну?

Головно серед причин (окрім трудової міграції) – переслідування.

«Є категорія громадян Узбекистану, які побоюються переслідувань, або ті щодо яких вже були переслідування. Як раз ці люди і просять про притулок», – говорить Буткевич.

Для контексту важливо зрозуміти кілька моментів з історії сучасного Узбекистану.

Іслам Карімов керував Узбекистаном з часу незалежності. Світська опозиція була знищена ще в 1990–х. У перші роки незалежності – у 1990–х роках –  в Узбекистані існувала певна демократична опозиція. Йдеться про дві найвідоміші опозиційні партії – Партія «Бірлік» (Рух) і Партія «Ерк» (Свобода).

Бірлік, як формулює Буткевич, це класична історія на хвилі перебудови і демократичних змін. Партія складалася переважно з інтелігенції, до неї входили відомі митці.

«Бірлік» офіційно зареєструвалася у 1991 році, а у 1993 її діяльність офіційно зупинили. Попри це вони існували неофіційно.

Один з лідерів, поет і співак Дадахон Хасанов у 2006 році отримав три роки умовно і заборону виступати, після того як написав пісню про придушення повстання в Андижані. Пізніше влада взагалі заборонила поп-музику, оголосивши заборону на «безглузді» пісні, які не здатні прославити батьківщину.

Щодо «Ерк», то вона в певний момент відокремилася від «Бірліка». Її очолив Мухамад Саліх, відомий узбецький письменник, поет і дисидент. У 1991 році він був єдиним конкурентом Іслама Карімова на президентських виборах. Зараз Саліх в еміграції. Усіх трьох братів Саліха посадили у в’язницю після вибухів у Ташкенті у 1999 році, які влада оголосила замахом на життя Карімова. Що насправді відбулося тоді, достеменно невідомо. Але факт в тому, що влада звинуватила в цьому ісламістів, і прихильників Руху «Ерк». Саліха ж оголосили головним керівником замаху.

Показовим є історія з Мухаммадом Бекжановим, який у 1999 році вже два роки проживав в Україні.

Максим Буткевич уточнює, що Бекжанова по екстрадиції видала Україна. Це також підтверджує дочка Бекжанова. Human Rights Watch пише, що спецслужби Узбекистану викрали Мухаммада Бекжанова з його квартири в Києві. Його засудили на 13 років. Пізніше термін подовжили.

Amnesty International регулярно проводить марафони з написання листів для в’язнів сумління – це можна зробити і для Бекжанова.

Екстрадиція як страта

Тема екстрадиції між Україною та Узбекистаном заслуговує окремої уваги.

Як з’ясував «Доступ» на інформаційний запит до Генпрокуратури, цього року Україна прийняла рішення про видачу трьох осіб на запит уряду Узбекистану. Щодо попередніх років, то рішення щодо видачі однієї особи в Узбекистан також було ухвалене у 2014 році. «Доступ» також через запит намагався з’ясувати, що інкримінувалися цим особам. Утім, Генпрокуратура повідомила, що облік такої інформації не ведеться.

Варто зазначити, що Узбекистан регулярно звертається в Україну про видачу своїх громадян. Так, цього року надійшло 1 звернення, у 2015 році – 4, у 2014 – 2 такі звернення.

Максим Буткевич розповідає про знаковий випадок щодо екстрадиції громадян Узбекистану з України.

Влітку 2010-го року узбецьких шукачів притулку почали арештовувати і саджати в СІЗО для екстрадиції на прохання уряду Узбекистану. Деяким вдалося втекти і сховатися, а щодо тих, кому не вдалося, то до них було прохання застосувати правило 39 регламенту Європейського суду з прав людини (про тимчасові заходи). Узбекистан вимагав їхньої екстрадиції через те, що вони просили притулку. Українська сторона зрозуміла, що не може їх видати без порушення правила 39 (про тимчасові заходи утримання). Утім, це не завадило їй утримувати цих громадян у СІЗО. Часом до людей застосовувався максимально можливий термін у 18 місяців.

Група затриманих громадян Узбекистану подала позов проти України до Європейського суду з прав людини («Хамроєв та інші проти України») у 2010 році. І вже 2015 року Європейський суд виніс рішення: тривале утримання за наявних обставин було порушенням Конвенції, і це не має бути повторене. Заявникам довелося сплатити по 10 тис євро компенсації з державного бюджету України.

Релігійність теж фактор ризику

В Узбекистані дуже рано криміналізували належність до Хізб ут-Тахрір, міжнародної ісламської політичної партії, яка виникла у 1960-х роках.

У Росії прихильників руху вважають терористами – у 2003 році Хізб ут-Тахрір була включена до списку терористичних об’єднань.

Дуже часто належність до Хізб ут-Тахрір є підставою, щоб посадити будь-якого мусульманина. Людині складно заперечити, що вона не належала до організації, якщо слідство хоче довести протилежне. Зокрема, у РФ це часто інкримінують затриманим кримським татарам.

Відтак після хвилі світських втікачів з Узбекистану почали їхати релігійні мусульмани, які може навіть не знали про Хізб ут-Тахрір, але опинилися під наглядом через релігійні переконання.

Крапку в терпимості Іслама Карімова до релігійних громадян Узбекистану поставили події 2005-го року в Андижані, Ферганська долина.

Аркам Юлдавшов написав книгу «Шлях до віри» – у ній було описано як правильно жити добропорядному мусульманинові. З головних ідей: мусульмани мають допомагати одне одному, займатися підприємництвом не в дусі конкуренції, а в дусі співпраці, покращувати систему послуг, запроваджувати виробництво на місцях, а прибуток витрачати на підтримку найбільш вразливих верств населення і місцевих громад.

Згодом у нього з’явилася послідовники – аркамісти. Завдяки сповідуваним практикам, вони швидко стали економічно успішними, особливо у Ферганській долині. Але водночас вони стали для влади «альтернативним джерелом впливу».

У результаті, почався суд на двома десятками підприємців-мусульман, яких звинуватили в належності до руху акрамістів. Як наслідок, у день вироку – у травні 2005 року – збройна група захопила будівлі і закликала громадян виходити на вулицю. Цей протест було розстріляно.

Також правозахисник неодноразово писали про катування людей в Узбекістані. За допомогою катувань вибивають свідчення та змушують свідчити проти інших.

У списку катувальних методів – застосування фізичної сили та різних спеціальних пристроїв, психологічні катування (зґвалтуваннях дружин на очах чоловіків), садистські знущання на кшталт зварення живцем. Останнє описав екс-посол Великобританії в Узбекистані Крейг Мюррей у книжці «Вбивство в Самарканді».

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, вважає, що навіть зараз, після смерті Карімова, великих змін чекати не варто. Утиск прав людей – це справа рук не тільки Карімова, це системне насильство держави щодо своїх громадян для того, щоб тримати їх в лещатах. Утім, мають бути вибори. Вони покажуть, як розгортатимуться події.

Бюрократія замість свободи

Покинути Узбекистан для шукачів притулку – лише половина справи.

В Україні на них чекає ще кілька кіл бюрократичного пекла та соціальних негараздів.

Перші проблеми починаються при складані заяви у міграційній службі: вони не знають української мови, а ДМС не забезпечує апелянтів перекладачами.

Час очікування на довідку – шість місяців.

В Україні зараз лише два центри тимчасового розміщення біженців  – під Одесою (на ремонті зараз) і в Мукачево. Загальна кількість місць – 360. У заявників мало шансів потрапити в ці центри – як правило, це жінки з дітьми, інваліди або люди похилого віку.

Але найгірше – навіть не тривала бюрократична процедура, а велика імовірність відмови. А тоді – суд.

Як пояснює Наталія Гуржій, при відмові шукачі звертаються намагаються оскаржити ці рішення у суді. Процедура може затягнутися надовго – перша інстанція, друга, касація, аж до ЄСПЛ. Є приклади, коли особа перебуває у статусі шукача притулку 5–10 років.

Оксана Ставнійчук, «Доступ до правди»