- Від терещенківського будинку лишилося одне вітражне скло і старі металеві сходи. Ми дивилися столярку, але дійшли висновку, що навіть вона – новороб, хоч і зроблена непогано, – Олег Івченко, директор ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», показує нам інтер’єри будинку на бульварі Шевченка, 34.
Крім неї, про колишню розкіш нагадують ще огорожа та ворота – їх виконано в єдиній стилістиці з комплексом будівель.
За інформацією, зібраною Дмитром Малаковим та Ольгою Друг, садиба на Бібіковському бульварі, 34 належала родині Терещенків до 1918 року: у січні у «Відомостях про домовласників» зазначалося, що 8 житлових кімнат використовуються «для складу речей», а 18 кімнат реквізовані для «управління генерального секретаріату шляхів сполучення Української республіки». Вся колекція та домашні речі Терещенків були знесені до двох кімнат, на горище та у ванну. Самі Терещенки на той момент були за кордоном.
Мистецтвознавець Федір Ернст улітку 1918 року писав: «Хто не відвідав Терещенківський будинок у дні панування у Києві радянської влади, той, звичайно, не може собі скласти й приблизного поняття про вчинений тут погром. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірвані на шматки або бездумно посічені ударами шабель. Ряд картин було просто вирізано з рам за допомогою ножа або шаблі – як вирізана була шкіра із сидінь стільців і крісел. Украденими виявились 40 картин різних майстрів російської школи, 188 етюдів і ескізів Верещагіна, одна гравюра Крамського, 3 бронзові статуї і 44 художні альбоми. Серед картин особливо звертають на себе увагу Врубеля «Одаліска», дві картини Рєпіна («Монахиня», «Петрушка»), три – Маковського, і далі імена Бодаревського («Водостояння»), Кузнецова, Мурашка («Спокуса Атонія»), Ріццоні, Шадріна, Сведомського, Волкова, Світославського (8 полотен), Верещагіна («Кремль», «Індійський палац») та інші. Серед художніх альбомів цікаві теки з гравюрами, дорогоцінні видання Ровінського (серед них «Рисунки Рембрандта»), гравюри і офорти Шишкіна, видання «Древности Российского государства» та інші. Те, що вдалося врятувати від погрому, зберігається тепер частково в академії Мистецтв на Підвальній, частково у міському музеї».
У 2016-му в терещенківському будинку – гола цегла.
- Ми відчистили весь гіпсокартон та радянські дерев’яні панелі, щоб Інститут будівельних конструкцій міг дослідити стіни, – пояснює Івченко.
ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» – нинішній власник будинку, а наша екскурсія поверхами колишньої терещенківської садиби в компанії директора та інспектора Управління збереження історичного середовища називається «огляд історичної пам’ятки». Проводить його Андрій Печінкін, заступник начальника відділу інспекції.
Олег Івченко по ходу пояснює: приблизно два роки тому Інститут будівельних конструкцій провів попереднє обстеження, надав висновки, що потрібне посилення, почали розробляти проект посилення, він готовий, але не узгоджений.
Півтора роки у будинку не проводилося жодних робіт. Кілька шибок вибито. По стінах пішли тріщини.
Проте директор зауважує: будинок перезимував хоча й з вибитими шибками, але ж під дахом; тріщина не пішла, а була.
- Ми ведемо спостереження за осадкою та тріщинами. До 2012 – 2013 року була динаміка розкриття, зараз динаміки немає, – пояснює директор.
Але найцікавіше, що за словами Івченка, роботи на об’єкті було зупинено, бо… інвестор відмовився фінансувати попередній проект з надбудовою.
- Надбудовувати пам’ятки не можна, – уточнює інспектор.
- Так, – підтверджує Івченко. – Від проекту з надбудовою ми відмовилися, хоча він і був узгоджений у Міністерстві культури Яковом Діхтярем (нині – це начальник Управління Охорони нерухомої культурної спадщини та заповідників Міністерства культури).
Директор компанії-власника обіцяє, що ні надбудови, ні перебудови не буде, не буде «ніяких капітальних зносів», що будинок відреставрують з пристосуванням під офіси.
Строки залежать від фінансування. Зараз отримали цінову пропозицію і графік від реставраторів для ескізного проектування. Обидві будівлі – і будинок, і флігель – в спільному проекті.
Я би переклала ці слова так: за станом будинку дивимося, проект готуємо, але коли відреставруємо не знаємо.
Пріквел: Скарга за обопільною згодою
Для «Доступу до правди» ця історія починалася зі скандалу: ми написали запит до Департаменту культури КМДА, в якому попросили надати охоронний договір на київську садибу за адресою бульвар Шевченка, 34.
Один з найкрасивіших будинків міста від 2012 року стоїть порожнім, з вибитими шибками, по фасаду – тріщина, будівельні роботи тривалий період не ведуться. Все це – привід для занепокоєння, адже коли будинок розвалиться, рятувати його буде пізно.
А далі історія розвивалася несподівано: з Управління збереження історичного середовища та охорони об’єктів культурної спадщини Департаменту культури КМДА відмовилося нам надати документи, мотивуючи тим, що охоронні договори укладаються між органом місцевого самоврядування та власником будинку-пам’ятки і містять конфіденційну інформацію.
Подальша дискусія між кореспондентом «Доступу» та начальником управління Сергієм Груздо закінчилася домовленістю, що оскільки ані кореспондент, ані начальник не є юристами, а відповідь готували юристи управління, які наполягають на своїй правоті, то «Доступ» подасть скаргу до Офісу Уповноваженого з прав людини щодо порушення права на інформацію, а вже Офіс Омбудсмана розтлумачить, чи правомірною є така відмова.
І Офіс розтлумачив: неправомірною.
Як ідеться у поданні Уповноваженого, хоча однією зі сторін охоронного договору є приватний суб’єкт, сам договір містить елементи публічно-правового характеру і не може відноситись до конфіденційної інформації у повному обсязі, оскільки стосується реалізації органом влади повноважень щодо здійснення контролю за виконанням законодавства про охорону культурної спадщини,а особливо – забезпечення захисту об’єктів культурної спадщини від загрози знищення (стаття 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Водночас, у договорі можуть міститись персональні дані особи (наприклад, серія та номер паспорту особи, ідентифікаційний код та інші реквізити), які є конфіденційними. У такому випадку, розпорядник інформації мав застосувати вимоги ч. 7 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої: «Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений». Тобто, розпорядник інформації міг приховати (наприклад, ретушувати) конфіденційні персональні та надати копії документів без такої інформації.
При цьому прізвище та ім’я (найменування) власника пам'ятки культурної спадщини не може обмежуватись в доступі, зважаючи на положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що забезпечує можливість громадян отримати в електронному вигляді інформацію з реєстру, у тому числі за об’єктом нерухомого майна.
Вже після того, як ми надіслали скаргу до офісу Омбудсмана, «Доступ» отримав додатковий лист від управління, з якого з’ясувалося, що інформація, яку ми запитували, є ніякою не конфіденційною.
Її просто не існує, бо охоронний договір на цю пам’ятку не укладено, що є грубим порушенням закону.
Так «Доступ» став ініціатором огляду будинку на бульварі Шевченка, 34: ми надіслали листа, в якому попросили провести спільний огляд об’єкта культурної спадщини разом з інспектором управління. До складу групи журналіста «Доступу» включили в статусі громадського інспектора.
Пріквел 2: Історична довідка
Підготовано за публікацією Дмитра Малакова та Ольги Друг
Будинок по бульвару Шевченка, 34 збудовано у 1874 – 75 рр. на замовлення Феліції Адамівни Модзелевської, дружини чиновника юстиції, колезького асесора.
Його стиль називають венеційською готикою – звідти і стрілоподібні арки вікон, і готичні шпилі над другим поверхом.
Шпилі будинку Модзелевської, як і сусіднього 36-го номера, перегукувалися зі шпилями київського вокзалу. Будівля вокзалу, побудована 1868 – 1871 роках, нагадувала середньовічний замок і задавала тренд у будівництві всього привокзального району.
Після забудови наріжної садиби Модзелевські поширили свої володіння, купивши 1876 року у професора університету св. Володимира Никанора Адамовича Хржонщевського сусідню садибу з одноповерховим кам'яним будинком по Бібіковському бул., 32 (знесено 1984 p.). По смерті чоловіка (1879 р.) Ф. А. Модзелевська залишається жити в одноповерховому будинку, а наріжну садибу продає.
Новим власником став Іван Терещенко, син цукропромисловців і землевласників.
Статистичний відділ міської управи подав свідчення про садибу за 1884 p.: «Під забудовою 210 кв. саж., під двором 80,15 кв. саж. Вода, газ проведені. Будинок критий залізом, кам'яний двоповерховий з мезоніном. Квартира одна, кількість кімнат 23. Прибутку не приносить, живе господар, прислуга. Флігель... кам'яний, двоповерховий, частина нижнього поверху (більше половини) зайнята під каретний сарай і стайню».
За доби Гетьманату 1918 року в особняку містилося Міністерство шляхів сполучення, очолюване інженером Б. А. Бутенком, що мешкав там само.
Після 1918 р. націоналізований особняк використовувався як житловий, а з 1984-го як адміністративний будинок.
Після Терещенків
Щоб дізнатися деталі про мешканців терещенківської садиби, які в’їхали в будинок після Терещенків, «Доступ» надіслав запит до Київського міського бюро технічної інвентаризації.
БТІ надало інформацію про те, хто був замовником інвентаризації будинку (замовник же був і власником).
Так ми дізналися, що 1941 року було проведено первинну інвентаризацію на замовлення житлового управління воєнного відомства. З чого можемо припустити, що у будинку були квартири військовослужбовців.
1950 року замовником інвентаризації був Київський обласний воєнний комісаріат, а зі спогадів киян знаємо, що внутрішній двір садиби тоді був плацом для шикування новобранців.
1992 року огляд будівлі замовляло Управління внутрішніх справ Києва – у будинку містився ОВІР, який остаточно виїхав звідти орієнтовно 2007 року.
Далі, як повідомив на інформаційний запит Департамент комунальної власності КМДА, було рішення Київської міської ради від 18.03.2004 № 100/1310 «Про приватизацію комунального майна територіальної громади міста Києва на 2004-2006 роки». Тоді нежитлові приміщення площею 408,50 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літ. Б було приватизовано шляхом викупу. Договір купівлі-продажу було укладено з покупцем – Київською обласною радою кооперативно-профспілкового фізкультурно-спортивного товариства «Колос» АПК України укладено 11.09.2006 за № 1154.
Щодо флігеля, то було інше рішення Київської міської ради від 12.02.2004 № 36/1246 «Про приватизацію комунального майна: нежитлові приміщення площею 148,70 кв. м на бул. Тараса Шевченка, 34, літ. Б. приватизував шляхом викупу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» (договір 02.11.2006 за № 1160).
Після цього було ще одне рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов’язанні та передачу відкритому акціонерному товариству «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку на бул. Тараса Шевченка, 34/15 літ. А та приміщень у нежилому будинку на бул. Тараса Шевченка, 34/13 літ. Б, В у Шевченківському районі м. Києва». Тоді і основний будинок, і флігель «було передано у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» після перерахування товариством відповідних коштів до міського бюджету.
Згідно з рішенням Київради від 1 листопада 2007 року N 1111/3944, інвестором у цьому проекті мала виступити «Укрнафта», пов’язана з Ігорем Коломойським.
Після 2007 року, коли звідти виїхав ОВІР, основний будинок стояв незаселеним, а у флігелі розміщувалися редакції медіахолдингу «Главред-медіа», що тоді належав Олександру Третьякову, а 2010 року був проданий Ігореві Коломойському. Після продажу редакції переїхали до інших приміщень, і флігель від 2012 року стояв порожнім.
По телефону, вказаному у реєстраційних документах будинку, досі відповідає компанія «АТЕК 95» (назва розшифровується «Александр Третьяков енд компані»).
Хоча, згідно з Державним реєстром прав на нерухоме майно, власником обох будівель є ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», який має чотирьох кінцевих бенефіціарних власників, серед яких близький соратник Коломойського, непублічний бізнесмен Тимур Міндич. Інші троє – Ігор Хмельов, Андрій Шабаєв, Сергій Коновальонок.
Олег Івченко розповідає, що в підвалі – труби теплоцентралі.
- Наше підприємство цих труб на баланс не приймало. Воно нічийне. Дві величезні гарячі труби, які постійно текли, поки ми їх не відремонтували за свій рахунок, – говорить Івченко і розповідає, що веде переговори з комунальниками, щоб ті взяли труби на баланс.
Він навіть хотів показати ці дві труби, тільки сходи в підвал завалилися – вирішили, краще не треба...
Андрій Печінкін киває: такі знахідки часто трапляються в історичних будинках – то труби, то ще щось...
Інспектор складає припис, в якому пише, що стан пам’ятки незадовільний і вимагає укласти охоронний договір на будинок і флігель, розробити та надати науково-проектну документацію на проведення реставраційних робіт, провести реставрацію.
…У флігелі Феліції Адамовни Модзелевської, дружини колезького асесора, крізь підлогу пробивається зелена трава.
Леся Ганжа, «Доступ до правди»
Фото Ярослава Муравойва, «Доступ до правди»
P.S. Коли стаття вже була готова до друку, громадський діяч Олена Єскіна, «Кияни для киян», екс-депутат Київради, опублікувала у себе в Фейсбуку пост про те, що з джерел, яким вона беззастережно довіряє, стало відомо, що власники будинку намагаються отримати документи, що садиба не має історичної цінності або ж не придатна до реставрації, а тому реконструкція є єдиним виходом.
У розмові з «Доступом» Олена підтвердила написане, проте джерел не розкрила, мотивуючи тим, що до людей можуть застосувати санкції.
«Під час своєї депутатської каденції виносила питання про відчуження будівлі до комунальної власності. Управління охорони культурної спадщини та правоохоронні органи з незрозумілих причин бездіють, кримінальна справа за ст. 298 Кримінального Кодексу України за свідоме доведення пам’ятки до аварійного стану не порушується, хоча я писала відповідну заяву», - наголосила вона.
