Невиконання Міждержавної угоди 09.09.1944р. Україною?

Доброго дня!

На підставі статей 1, 13, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року, які надають право звертатись із запитами до розпорядників інформації щодо надання публічної інформації, прошу надати наступну інформацію (наступні документи):

Як і в який спосіб поновити права переселеної родини з Польщі в Україну, коли не виконана Міждержавна угода 09.09.1944р. Україною щодо переселеної української родини, а саме не надано майно та землі в Україні в розмірах залишених на території Польщі. Коли Міждержавна угода 09.09.1944р. не виконана стороною Державою Україною, чи ми маємо право повернути своє майно та замлю в Польщі? Хто має сплатити нам оренду за землю та матеріальну та моральну шкоду? Може Україна поверне свої кордони, адміністративні території і поновить права українських громадян примусово переселених згідно злочинної Міждержавної Угоди 09.09.1944р. ???

Примусова евакуація 1944-1946 років – репресія проти українських громадян
Період історії ХХ ст., що охоплює тоталітарні репресії, залишив глибокий болісний слід у пам’яті та серцях мільйонів людей. Характер репресивних акцій мав різноманітний кшталт – він знищував життя, порушував права і свободи людини та громадянина. Не лише громадяни Країни Рад стали жертвами кривавих злочинців. Радянський режим, зміцнившись, розширив сферу своїх впливів і на прилеглі країни.
Після 17 вересня 1939 р. жертвами цього режиму стали громадяни Другої Речі Посполитої, України ( УРСР).
Усього в 1930-50 рр. під масові політичні репресії зі сторони радянської тоталітарної системи, за пострадянськими даними, потрапило 670-720 тис. поляків і польських громадян, а польська історіографія подає майже учетверо більшу кількість репресованих осіб.
У той же час, традиційною нормою стало те, що не зараховано до вказаної категорії осіб ще однієї групи репресованих, тобто примусово евакуйованих українських громадян до УРСР на підставі угоди між урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) – про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР від 9 вересня 1944 р. на терени УРСР і ПНР (у подальшому – Люблинська угода з УРСР), а також подібних угод з Білоруською РСР та Литовською РСР.
Вказане в Люблинській угоді з УРСР „українське населення” постійно проживало на теренах, які і до сьогодні входять до складу східних реґіонів Польщі. Але, за логікою радянських злочинців та їхніх прокомуністичних прислужників з ПКНВ, це „українське населення” Польщі незрозумілим чином пов’язували з територією утвореної радянським окупаційним режимом Української РСР: і тому воно повинно було одноразово „добровільно репатріюватися до вітчизни”. Саме таке цинічне трактування наявне, наприклад, в „Заключному звіті головного уповноваженого уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки з евакуації українського населення з території Польщі про виконання угоди від 9 вересня 1944 р. між урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі”: „У результаті наполегливої, відданої роботи тоталітарної влади УРСР, СРСР проведеної працівниками головного уповноваженого, близько півмільйона українців отримали можливість переселитися з Польщі до своєї вітчизни”, – написано в документі. Насправді ці люди під тиском загрози фізичного знищення тоталітарною системою були примусово вислані з власних етнічних земель у межах польської держави й опинилися на чужині. Як виникає з документів, умови проведення операції з примусової евакуації нічим не відрізнялися від умов з депортації репресованих народів СРСР.
Ураховуючи реалії середини ХХ ст., треба зазначити, що на той час у Європі практично не існувала якась значна група „населення”, яка б не належала до громадянства тієї чи іншої держави. Відповідно, і „українське населення” Люблинської угоди з УРСР повинно було мати певний громадянський статус.
Розкриває це питання вже сам зміст Люблинської угоди з УРСР, де прописано: „приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей, що проживають у Холмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемиському, Ліськівському, Замістському*, Красноставському, Білгорайському, Володавському повітах і в інших районах Польщі”. З цього зрозуміло, що „українське населення” – це насправді „громадяни української, білоруської, російської і русинської національностей”, які постійно проживали в межах Польщі й відповідно не могли мати іншого громадянства, крім польського, отриманого на основі закону від 20 січня 1920 р. про громадянство польської держави (пол. Ustawa z dnia 20 stycznia 1920 roku o obywatelstwie Państwa Polskiego). Підтверджують належність до польського громадянства примусово евакуйованих до УРСР архівні документи, пов’язані з цією операцією.
Отож є фактом, що примусова евакуація до УРСР 1944-1946 рр. була репресією проти польських громадян української, російської, білоруської та русинської національностей, котрі складали єдину, історично іменовану „руською”, етнокультурну групу, яка належала до східного обряду.
Не була винятком наявність серед примусово евакуйованих до УРСР польських громадян – етнічних поляків, які, як через шлюб, так і через прийняття в попередніх поколіннях, за часів Російської імперії, православ’я, були віднесені до вказаної етнокультурної групи.
Таким чином, кількість репресованих тоталітарним режимом польських громадян української національності незалежно від тих чи інших підрахунків, варто ще поповнити на 482,8 тис. осіб, які були примусово евакуйовані до УРСР, а якщо додати польських громадян, евакуйованих до СРСР за подібними угодами з Білоруською РСР і Литовською РСР, то їхнє число доходить до 518 тис. осіб.
Безпосереднє здійснення операції з виконання умов Люблинської угоди виконував НКВС СРСР: так, зокрема, заступниками районних уповноважених були виключно працівники НКВС. Метою операції було використання польських громадян на примусових роботах у колгоспній системі сільського господарства УРСР.
За свідченнями радянських урядових документів, ці люди мали „виняткове господарське значення” – як безкоштовна робоча сила, – на потреби соціалістичної тоталітарної системи, подібно до того, як використовували робітників на примусових роботах у Німеччині для потреб націонал-соціалістичного механізму. Нещодавніх приватних власників зустріла важка праця від зорі до зорі на радянську державу на неозорих колгоспних ланах, палички трудоднів замість грошей, тимчасові довідки замість паспортів.
Примусовий характер евакуації стверджує указ президента України № 1330/2005 від 23 вересня 2005 р. „Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі”.
Крім того, постанова Конституційного Суду Польщі від 28 листопада 2001 р. (пол. Postanowienie Trybunału Konstytucyjnego z dnia 28 listopada 2001 r. Sygn. SK 5/01, OTK ZU nr 8/2001, poz. 266) стверджує, що нема конституційно-правної леґітимності ПКНВ і Крайової національної ради, які виникли не в результаті відповідно виявленої у правовій формі волі польського народу, і тому не могли вони бути конституційними інституціями.
Вирок Конституційного Суду Польщі від 19 грудня 2002 р. (Wyrok Trybunału Konstytucyjnego Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 19 grudnia 2002 r. Sygn. akt K 33/02) констатує, що Люблинська угода від 9 вересня 1944 р. не мала жодних правових основ для її підписання, а примусова евакуація не є законною. На момент підписання вищевказаної угоди леґітимний уряд Польщі знаходився в еміґрації у Великобританії, з яким СРСР ще 25 квітня 1943 р. розірвав відносини. А ПКНВ не мав ніяких леґітимних прав для підписання угоди: навіть визнання Тимчасового Уряду Республіки Польщі зі сторони того ж СРСР відбулося лише 5 січня 1945 р. Тобто, після підписання угоди 9 вересня 1944 р. і початку примусової евакуації.
Вирок Європейського суду з прав людини у справі Броньовський проти Польщі, від 22 червня 2004 р. (пол. Rada Europy, Europejski Trybunał Praw Człowieka. Sprawa Broniowski przeciwko Polsce, Skarga nr 31443/96. Wyrok – 22 czerwca 2004 r.) підкреслює, що угода від 9 вересня 1944 р. не була надрукована у виданні „Dziennik Ustaw” і таким чином не була, у світлі конституційних вимог, уведена до джерел державного права Польщі.
Вирок Конституційного Суду РП від 15 грудня 2004 р. (пол. Wyrok Trybunału Konstytucyjnego RP z dnia 15 grudnia 2004 roku sygn. K 2/04 publ. OTK-A 2004/11/117) констатує, що республіканські умови, укладені органом виконавчої влади (ПКНВ) і ближчі за своєю суттю до міжнародних, ніж до міждержавних умов, що вимагають формальної й уреґульованої ратифікації, не складали, самі в собі, неопосередкованої і достатньої правової підстави. Умови ті уклали не Річ Посполита з СРСР, а лише ПКНВ з радами народних комісарів (урядами) Білоруської РСР, Української РСР і Литовської РСР, які – на основі доданої 1 лютого 1944 р. статті 18а Конституції СРСР 1936 р. – користувалися компетенцією укладання „угод” з іноземними державами. Право укладання й ратифікації міждержавних угод служило відповідно вищим органам адміністрації та органам влади СРСР, але не органам союзних республік.
Професор Варшавського університету Станіслав Ґебетнер у статті „Республіканські угоди ніколи не були ратифіковані” (пол. Gebethner S., doktor habilitowany, profesor Uniwersytetu Warszawskiego, „Układy republikańskie nigdy nie były ratyfikowane”) відзначає: „Якби 9 вересня 1944 р. дійшло до ратифікації угод з урядами Білорусі та України на основі рішень ПКНВ, то мав би бути ще й урядовий ратифікаційний документ, наданий керівництвом ПКНВ. А такого документа немає. Не є ним збережений в архівних фондах протокол засідання ПКНВ. Ратифікаційний документ повинен мати відповідний зміст і належну форму. Має бути підпис голови держави і підтвердження печаткою Речі Посполитої. А таким вимогам протокол не відповідав. Нема й жодного достовірного доказу представлення відповідного ратифікаційного документа на виконання обміну тими документами між сторонами. Угоди 1944 р. між ПКНВ і урядами союзних радянських республік у справі евакуації або ж т.зв. республіканські угоди, не були міждержавними угодами (були тільки міжурядовими договорами). Їх не ратифіковано. Не було також обов’язку оголошення їх у виданні „Dziennik Ustaw”. Неприпустимим було оголошення урядових заяв про виконання ратифікації тих угод, тому що не були вони ратифіковані”.
З усіх вищенаведених фактів можна зробити очевидний висновок: Люблинська угода 9 вересня 1944 р. є неправомірною, тобто – злочином тоталітарного режиму проти польських громадян української національності.
Указана операція з примусової евакуації польських громадян української національності, вчинена зі сторони державних органів УРСР при підтримці ПКНВ під час Другої світової війни, підпадає під категорію – військові злочини та злочини проти людства, які були визначені в статуті Міжнародного нюрнберзького військового трибуналу 8 серпня 1945 р. (стаття 6, пункти b: уведення в рабство або з іншою метою цивільного населення, і c: заслання та інші жорстокості, вчинені у відношенні до цивільного населення під час війни, переслідування за політичними чи релігійними мотивами, з метою здійснення,чи у зв’язку з будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні). Керівники, організатори, підбурювачі та співпрацівники, які брали участь у складанні або у здійсненні загального плану або змови, спрямованої на здійснення будь-яких з вищезгаданих злочинів, несуть відповідальність за всі дії, проведені будь-якими особами з метою здійснення такого плану.
За Конвенцією ООН, прийнятою резолюцією 2391(XXIII) Генеральної Асамблеї від 26 листопада 1968 р., до злочинів проти людства не застосовується термін давності: ст. I. Ніякі терміни давнини не застосовуються, незалежно від часу їхнього здійснення, до b) злочинів проти людства, незалежно від того, чи були вони вчинені під час війни, чи в мирний час, як вони визначаються в статуті Міжнародного нюрнберзького військового трибуналу від 8 серпня 1945 р. і підтверджуються в резолюціях 3 (I) від 13 лютого 1946 р. і 95 (I) від 11 грудня 1946 р. Генеральної Асамблеї ООН. Стаття IІ говорить, що у випадку здійснення якого-небудь зі злочинів, згаданих у ст. I, положення Конвенції застосовуються до представників державної влади, що виступають як виконавці цих злочинів чи співучасники таких злочинів, або безпосередньо підбурюють інших осіб до здійснення таких злочинів, незалежно від ступеня їхньої завершеності, так само як і до представників державної влади, що допускають їхнє здійснення.
Законом Польщі від 4 квітня 1991 р. про зміну закону Головної комісії дослідження гітлерівських злочинів Інституту національної пам’яті (пол. Ustawa z dnia 4 kwietnia 1991 r. o zmianie ustawy Głównej Komisji Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce – Instytucie Pamięci Narodowej) зазначено в ст. 2, що сталінськими злочинами в розумінні цього закону є злочини на шкоду осіб або груп населення, здійснені в період до 31 грудня 1956 р. владою комуністичної держави, а в ст. 2b – що ці злочини не мають строку давності.
Конституція Польщі від 2 квітня 1997 р. ст. 2: „Злочини військові і злочини проти людства не мають строку давності”.
Сучасне керівництво Польщі постановою в ухвалі Сенату від 16 квітня 1998 р. про правову наступність між ІІ і ІІІ Річчю Посполитою (Uchwała Senatu Rzecząpospolitej Polskiej z dnia 16 kwietnia 1998 r. o ciągłości prawnej między II a III Rzecząpospolitą Polską): визнає державу, утворену в кінці Другої світової війни на польських землях, що функціонувала у 1944-1989 рр., недемократичною державою з тоталітарною системою влади, що була елементом світової комуністичної системи, позбавленої суверенності, і що не реалізувала принципу зверхності народу. Тим самим керівництво сучасної Польщі визнає злочини тоталітарної системи.
Утім, до сьогодні як в Україні, так і в Третій Речі Посполитій, на рівні законодавчих органів влади не надано політичної оцінки Люблинській угоді з УРСР та акції з виконання її умов – примусовій евакуації польських громадян – як злочинові тоталітарного режиму. Не проведена реабілітація жертв цієї репресії.
Визнання керівництвом України (де радянська влада як система правління існує до сьогодні) цих репресій проти іноземних, як для неї, польських громадян української національності, є питанням проблематичним. Але в цьому випадку керівництво Третьої Речі Посполитої не може не мати твердої позиції щодо засудження Люблинської угоди з УРСР від 9 вересня 1944 р. та акції з її виконання, яка привела співгромадян на примусові роботи до УРСР, подібно до того, як була показовою позиція керівництва Польщі з відновлення історичної правди щодо інших репресованих польських громадян української національності , зокрема жертв Катині та акції „Вісла”.
Це важливо тому, що не може бути історичної напівправди: всі без винятку польські громадяни українського національності – жертви тоталітарних репресій – повинні нарешті отримати реабілітацію. Замовчування примусової евакуації польських громадян української національності за Люблинськими угодами вересня 1944 р. як злочину тоталітаризму може бути на руку лише тим, хто є ворогом правди Польщі, України прагне зберегти комуністичні пережитки з порушення прав і свобод людини й польських громадян української національності. Не повинно бути, як за часів тоталітаризму, зручних і незручних тем, от як уже вказані Катинь і „Вісла”, яких комуністи не згадували, а розкриття цих тем каралося. Вчора і сьогодні йдуть поруч.
Дискримінаційну вибірковість у минулому з боку прокомуністичного керівництва щодо поділу польських громадян на своїх ( громадян польської національності) та чужих (громадян української національності) можна віднести до об’єктивних обставин. Але нині повинна відбутися реабілітація всіх польських громадян – жертв тоталітаризму, для остаточного звільнення від наслідків тяжкої спадщини. В тому числі і для спадкоємців.
Рада Європи висловила своє ставлення до злочинів тоталітаризму Резолюцією № 1481 (2006) „Про необхідність засудження міжнародним товариством злочинів тоталітарних комуністичних режимів”. Європарламент 2 квітня 2009 р. ухвалив резолюцію про європейську свідомість і тоталітаризм, у якій закликав засудити комуністичні режими й прирівняв їхні злочини до фашистських: „Рішуче і безумовно [Європарламент] засуджує всі злочини проти людства і масові порушення прав людини, вчинені всіма тоталітарними й авторитарними режимами; висловлює жертвам цих злочинів і їхнім рідним своє співчуття, розуміє і визнає їхні страждання”.
Отже, існують усі правові підстави щодо засудження Люблинських угод вересня 1944 р. і проведення процесу реабілітації українських громадян, примусово евакуйованих за цими договорами. Потрібна лише добра воля для реалізації ідеалів правди і справедливості, які є метою кожної цивілізованої держави. Усі, без винятку, переселені українські громадяни, - жертви тоталітаризму – достойні світлої пам’яті. Чужого горя не буває.

З повагою,

ВОЛОДИМИР