Чи може розпорядник відмовити у доступі до фотографування документів з публічною інформацією, і коли він може апелювати до того, що таке бажання запитувача створює для розпорядника «надмірний тягар». Роз’яснювали ситуацію медіаюрист ГО «Платформа прав людини» Євген Воробйов та медіаексперт Олександр Бурмагін.
Під час онлайн-зустрічі з медіаюристами один із учасників запитав про те, чи можна відмовити у доступі у такій ситуації:
«Особа хоче отримати публічну інформацію про оплату праці працівників (наявна інформація становить більше 10 аркушів, де поряд з відкритою інформацією наявна інформація, яку необхідно приховати), проте сплачувати не хоче, а хоче прийти і сфотографувати. Чи правомірно відмовити у фотографуванні наявної інформації через небажання сплатити кошти (адже робота з приховування персональних даних все одно буде проводитись)?».
Медіаюрист ГО «Платформа прав людини» Євген Воробйов зазначає, що відмова у можливості сфотографувати незаконна. Аби фотографування було можливим, варто апелювати до наступних нормативно-правових актів:
· Ст.5 ЗУ «Про доступ до інформації» свідчить, що «доступ до інформації забезпечується будь-яким іншим способом».
· Ч.2 ст.7 ЗУ «Про інформацію» визначає, що «ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом».
· Ч.1 ст. 14 ЗУ «Про доступ до публічної інформації» деталізує, що «розпорядники інформації зобов'язані визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо».
Однак, за словами Євгена Воробйова, кожну ситуацію варто розглядати окремо, оскільки є певні нюанси. Бо стаття 6 Конвенції Тромсо передбачає, що «У разі надання доступу до офіційного документу заявник має право обрати чи ознайомитися з оригіналом або копією, чи отримати копію цього документу в будь-якій доступній формі або форматі за своїм вибором, якщо тільки висловлене побажання не є невиправданим. У разі обмеження доступу до деякої інформації, що міститься в офіційному документі, державний орган повинен, тим не менш, надати доступ до решти інформації, що у ньому міститься. Будь-які пропуски у документі повинні бути чітко позначені. Однак, якщо часткова версія документа вводить в оману або не має сенсу, або покладає явно необґрунтоване навантаження на орган щодо оприлюднення решти документу, у такому доступі може бути відмовлено».
Тобто, якщо обсяги персональної інформації, яку має закрити розпорядник, дуже великі, то можна апелювати до «надмірного тягаря» або ж «необґрунтованого навантаження» на розпорядника.
Медіаексперт Олександр Бурмагін нагадує про ч.8 статті 6 закону про доступ, який визначає, що «обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений».
«Тобто зробити можливим доступ запитувача до інформації – це обов’язок розпорядника. Але якби умовна справа з такого описаного кейсу потрапила би до суду, то у суддів було би непросте завдання збалансовувати всі обставини, бо кожна обставина у такій справі матиме вагоме значення. Уявімо, що запит на фотографування двох томів документів, але розпоряднику треба обмежити інформацію лише на двох сторінках. Це одна ситуація, де завдання для розпорядника не надміру складні. А якщо треба приховати персональні дані чи службову інформацію на 400 сторінках, наприклад, то вже можна говорити про «надмірний тягар» для розпорядника. Тому так, розпорядник має зробити все можливе, аби надати інформацію, але треба дивитись по конкретних обставинах, чи не буде це необґрунтованим навантаженням, яке дозволило б відмовити запитувачу у доступі», – каже Олександр Бурмагін.
«Доступ до правди»
