31 січня 2019 року Верховний Суд прийняв постанову у справі, що може стати прецедентом у сфері доступу до публічної інформації. Суд зобов’язав надати на запит велику кількість документів у електронному вигляді.
У даній справі запитувач просив Головне територіальне управління юстиції у Харківській області (далі – ГТУЮ у Харківській області, розпорядник) надати копії наказів, прийнятих з 1 січня 2016 р. по день отримання запиту (1 серпня 2017 р.). У відповідь запитувача повідомили, що за цей час було прийнято 10 283 накази (кількість сторінок не вказана), а також що «копії наказів в електронному вигляді не створюються, тому запитувана позивачем інформація потребує її створення в інший спосіб, у зв'язку з чим, із посиланням на абзац другий підпункту 1.2 пункту 1 наказу ГТУЮ у Харківській області від 25 травня 2015 року № 291/4 «Питання виконання Закону України "Про доступ до публічної інформації"», відповідач не є розпорядником цієї інформації. З урахуванням викладеного відповідач відмовив у наданні копій наказів в електронному вигляді».
Суд першої інстанції: визнав відмову протиправною та зобов'язав розпорядника надати запитувачу право ознайомитись з інформацією (право робити виписки, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації тощо) у спеціально визначеному місці за місцем їх зберігання у ГТУЮ у Харківській області. Також суд постановив компенсувати запитувачу витрати за надання правової допомоги у цій справі.
Суд апеляційної інстанції: скасував постанову суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача судових витрат за надання правової допомоги. В іншій частині залишив постанову без змін.
Верховний Суд: скасував рішення у частині зобов’язання надати інформацію у спеціальному місці для запитувачів і зобов’язав розпорядника надіслати на електронну адресу запитувача скановані копії наказів.
ВС у своїй постанові зазначив, що:
- відповідач не довів відсутність технічної можливості чи надмірний тягар для розпорядника у скануванні документів;
- відповідач був зобов'язаний задовольнити вказаний запит;
- суди нижчих інстанцій обрали неправильний спосіб захисту порушеного права.
Оцінка Верховного Суду:
«Аналіз частини другої статті 34 Конституції України та частини другої статті 7 Закону № 2657-XII свідчить, що особа має право вибирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме паперову чи електронну. У разі якщо переведення в електронну форму (сканування) не є технічно неможливим та не покладає на розпорядника надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості, вимога щодо надання копії документів у сканованій формі повинна бути задоволена.
Аналіз установлених судами обставин справи та доводів відповідача не дають підстав для висновку про відсутність у ГТУЮ у Харківській області технічної чи ресурсної можливості переведення в електронну форму запитуваних позивачем документів, а так само про те, що таке переведення та надсилання на електронну пошту позивача покладе на відповідача надмірний тягар.
Отже, відповідач був зобов'язаний задовольнити вказаний запит ОСОБА_1 і надати скановані копії запитуваних документів, а суди, допустивши неправильне тлумачення закону та частково задовольняючи позов, обрали неправильний спосіб захисту порушеного права позивача на інформацію та помилково поклали на ГТУЮ у Харківській області обов'язок надати позивачу право робити виписки, фотографувати, копіювати, сканувати, записувати на будь-які носії інформації тощо запитувані ним накази».
З цього рішення можна зробити два висновки:
· розпорядники повинні надавати інформацію у тій формі, в якій просить запитувач;
· відмова надати інформацію у електронній формі, яка не має достатнього обґрунтування, є незаконною відмовою.
Рішення коментує Христина Буртник, юристка ГО «Центр демократії та верховенства права»:
- Закон «Про доступ до публічної інформації» надає запитувачам право отримувати інформацію. При цьому право отримувати відкриту інформацію є необмеженим. Тобто, фактично запитувач може запитати дуже велику кількість документів і розпорядник зобов’язаний їх надати.
Не секрет, що на практиці багато хто зловживає цим правом і робота багатьох органів фактично блокується такими запитами. Звичайно, розпорядник може у такому випадку продовжити строк розгляду до 20ти робочих днів, але це все одно не вирішує проблеми. І якщо у випадку з паперовими копіями орган влади може виставити рахунок за друк копій, то у випадку з електронними документами все складніше.
Раніше Пленум Вищий адміністративний суд України у своїй Постанові від 29.09.2016 р. звернув увагу на цю проблему. У пункті 11.2 цієї Постанови зазначено, що «…особа має право вибирати на власний розсуд форму копій документів, які вона запитує, а саме паперову чи електронну. У разі якщо переведення в електронну форму (сканування) не є технічно неможливим та не покладає на розпорядника надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості, вимога щодо надання копії документів у сканованій формі повинна бути задоволена».
Тобто, практика йде таким чином, що розпорядник може відмовитись надати інформацію у електронній формі (хочу підкреслити, що не відмовити у наданні інформації взагалі, а відмовити надати її саме у певній формі) тільки у двох випадках:
- якщо у нього немає технічної можливості це зробити;
- якщо це становить надмірний тягар, враховуючи ресурсні можливості.
«Надмірний тягар» - поняття оціночне і залежить від багатьох факторів. Для мене це рішення дуже важливе, адже показує, що розпорядник повинен довести цей надмірний тягар: обґрунтувати відповідь на запит. Це дуже важливо у випадку, коли суб’єкт владних повноважень стверджує, що у нього немає електронної версії документів. Я сумніваюсь, що у наші дні накази управління юстиції написані від руки, а не у форматі Microsoft Word і що електронні версії ніде не зберігаються.
Тим не менше на практиці дійсно є випадки, коли сканування буде надмірним тягарем. І розпорядникам варто довести це і викласти аргументи у відповіді. Ось приблизний перелік питань, на які я рекомендую відповісти, щоб описати труднощі у роботі зі скануванням:
· яка кількість сканувальної техніки є у розпорядника?
· яка кількість сторінок усіх запитуваних документів?
· який формат документів (сторінки А4 легше сканувати ніж сторінки більшого формату)?
· чи прошиті ці сторінки у справи/книги (якщо так, то їх важче сканувати ніж роздільні)?
· чи потрібно робити вибірку із різних документів (наприклад, якщо запитують інформацію, а вона у багатьох документах і її потрібно ще вишукувати)?
· чи потрібно вилучати із документів інформацію з обмеженим доступом і у скількох сторінках?
· скільки працівників потрібно виділити для сканування цих документів?
· чи покладено на цих працівників інші обов’язки, які вони фактично не зможуть виконувати за цей час?
· скільки часу займе сканування?
· яка «завантаженість» розпорядника, іншими словами: яку кількість запитів він отримує щодня чи протягом іншого терміну; на скільки вони об’ємні; скільки часу тратить на їх розгляд, скільки є нерозглянутих на день отримання запиту тощо
· які наслідки будуть для органу, якщо він почне сканувати запитувані документи?
Отже, підсумовуючи все сказане вище, можемо зробити висновок, що розпорядникам інформації слід довести, що відмова сканувати документи – це не просто небажання виконувати закон, а й справді тягар для роботи органу. Надіємось, що це рішення Верховного Суду стане орієнтиром і для інших судів, і для розпорядників, які відмовляють у наданні інформації у аналогічних випадках. Врешті, всі ми зацікавлені, щоб право на доступ до публічної інформації працювало на користь громадян, суспільства, а не блокувало роботу важливих суспільних інституцій.
«Доступ до правди»
