Мінекології декларує створення ресурсу  «Екосистема», який начебто стане ресурсом для автоматичної відповіді на запити про публічну інформацію. Експертка з питань доступу до публічної інформації Тетяна Олексіюк зазначає, що наразі така ініціатива не може замінити традиційний формат відповідей розпорядників на запити.

Руслан Стрілець, заступник Міністра Міндовкілля, на вебінарі про веб-портал «Екосистема» 22 вересня 2021 року зазначив, що  «Екосистема» – це офіційний портал для дозвільних документів та отримання адміністративних послуг:

«Це сервіс надання відповіді на запити на доступ до публічної інформації без письмових звернень, очікувань та участі посадовців шляхом створення модулю автоматичних електронних витягів з екологічних реєстрів. Кожен зможе зайти на «Екосистему», ввести своє запитання та отримати офіційний документ, який матиме юридичну силу та його можна буде використовувати для представлення своїх інтересів у всіх юридичних установах».

Експертка з питань доступу до публічної інформації, медіаюристка Тетяна Олексіюк каже, що поки складно оцінити, як працюватиме такий модуль, тим паче що його поки що немає на Екосистемі. Однак посадовцям варто не  випускати з поля зору певні моменти, пов’язані із чинними правовими підходами у сфері доступу.

«Загалом питання цифровізації доступу до інформації є на часі. Всі погоджуються, що традиційний доступ до інформації за схемою запит-відповідь є досить ресурсовитратним. Результати моніторингів свідчать про те, що найбільшої уваги наразі вимагає покращення оприлюднення інформації. Тому ініціатива Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів «Екосистема» може стати хорошим прикладом організації розпорядником інформації так званого «проактивного» доступу до інформації. Однак Закон України «Про доступ до публічної інформації» у частині 2 статті 22 забороняє надання публічної інформації у вигляді посилання на загальнодоступні джерела. Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел вважається неправомірною відмовою в наданні інформації», – зазначає Тетяна Олексіюк.

Натомість, зауважує експертка, Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (Конвенція Тромсо), яка ратифікована Україною, набула чинності та норми якої є  нормами прямої дії, у частині 3 статті 6  заохочує розпорядників надавати інформацію шляхом відсилки до легкодоступного джерела. Пояснювальний звіт до Конвенції тлумачить це положення наступним чином. Доступ може бути надано через направлення запитувача до легкодоступних альтернативних джерел, наприклад, якщо документ опублікований в інтернеті та є легкодоступним для конкретного запитувача, державні органи можуть направити його до такого альтернативного джерела. Отже, розпорядникові необхідно оцінювати, чи є документ «легкодоступним» у кожному конкретному випадку: наприклад, не кожен запитувач може мати доступ до інтернету. Під «доступністю» також розуміється цінова доступність; наприклад, пропонування запитувачу придбати дороге видання суперечить цьому пункту.

Наразі гармонізація норм українського законодавства про доступ з Конвенцією Тромсо перебуває у фокусі робочої групи, яка працює над розробкою змін до законодавства про доступ.

«Слід пам’ятати, чому саме в нашому законодавстві виникла норма про заборону відсилки до загальнодоступного джерела. За загальним правилом, викладеним в статті 302 Цивільного Кодексу України: «Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування».
Отже, інформація, що була повідомлена органом державної влади, органом місцевого самоврядування в межах їх повноважень і через офіційні джерела (зокрема, офіційні сторінки таких органів у мережі інтернет), вважається достовірною, і фізична особа не має відповідати за наслідки подальшого поширення такої інформації. В усіх інших випадках саме на фізичну особу, що поширює інформацію, покладається відповідальність за її розповсюдження. Однак у випадку дифамаційного позову (позову щодо приниження честі і гідності – прим. автора) особа, що поширила інформацію, буде доводити суду, що саме ця, не змінена інформація, була отримана з офіційного джерела і офіційна відповідь розпорядника на інформаційний запит є найкращим доказом», – наголошує Тетяна Олексіюк.

Підстави звільнення особи, яка поширює інформацію, від відповідальності викладені і у статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»:

«Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

…2) вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації", або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України "Про звернення громадян";

3) вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;…

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом».

«Інформація на веб-порталі розміщується та оновлюється самим розпорядником і перебуває під його контролем. Таким чином, існує обов'язок розпорядників публічної інформації надавати її у відповідь на запит навіть у випадку, коли ця інформація оприлюднена в офіційному джерелі, убезпечує журналістів та інших суб'єктів, які виступають «громадськими контролерами», від безпідставних звинувачень у поширенні неправдивої інформації. Таким чином, якщо вдасться створити інструмент, що надасть можливість отримувати інформацію у вигляді документу, який визнаватиметься судом як належний доказ – це безумовно позитивний крок. Слід лише врахувати в повній мірі всі обмеження та умови, передбачені суперечливим та не узгодженим українським законодавством, як в частині матеріальних норм, так і в частині процесуальних актів», – каже Тетяна Олексіюк.

А ми нагадуємо, що екологічна інформація належить до тієї, яка не може бути обмежена у доступі. Це декларує низка законодавчих актів, передусім Конституція, стаття 50: «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення». Така інформація ніким не може бути засекречена.

«Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя   з питань, що стосуються довкілля» передбачає обмеження, тільки коли конфіденційність передбачається національним законодавством. Чинне законодавство України забороняє поширювати  інформацію про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) виключно про місця розташування військових об'єктів. Це стверджує ст. 13 Закону «Про інформацію», а також ч. 4 ст. 21  Закону України «Про інформацію», яка зазначає, що «до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей».

Також, відповідно до статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», інформація про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) - це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:

·        стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів - землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;

·        джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

·        загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей». 

Стаття 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ч.2 відносить до розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють:

1) інформацією про стан довкілля;

2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;

3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;

4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

Тож запитуйте про стан екології у вашому регіоні – на усі вищеперелічені питання вам мають дати детальну відповідь.

«Доступ до правди»

Колаж Марії Кравченко для «Доступу до правди»