Лариса Білозір до обрання народною депутаткою представляла інтереси громади у Вінницькій обласній раді, очолювала благодійний фонд, громадську організацію, спрямовану на розвиток громад. Зараз вона головує в підкомітеті з питань адміністративних послуг та адміністративних процедур, входить до парламентської тимчасової слідчої комісії щодо нападів на громадських активістів. Антикорупційна, громадська діяльність часто пов'язана з доступом до публічної інформації, а його законодавче забезпечення та відповідальність за порушення є одним з елементів демократії.
Ми поінформували депутатку про діяльність робочої групи під головуванням народної депутатки Євгенії Кравчук, заступниці голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики ВРУ.
Група напрацьовує суттєві правки до законопроекту 2381 та інших законопроектів, покликаних вдосконалити сферу доступу до публічної інформації в Україні. Одне з завдань групи – врахувати пропозиції, які пролунали під час експертного обговорення «Законотворчість у сфері доступу до публічної інформації: сучасний стан та перспективи», а фахівці, які виступили під час заходу, очолили підгрупи робочої групи.
- Як оцінюєте чинне законодавство в сфері доступу? Чи є воно дієвим?
- Закон про доступ до публічної інформації – це гарний приклад дієвої демократичної норми в українському законодавстві, яка успішно працює вже дев’ять років. Закон, у момент його прийняття, став без перебільшення революційним для взаємодії влади та суспільства, і досі залишається важливим інструментом зниження можливих корупційних ризиків та підвищення відкритості влади.
До речі, із впровадженням адміністративно-територіальної реформи це стає ще більш актуальним, адже зараз і ресурси, і майно будуть у розпорядженні громад. Тому контроль мешканцями громад за витратою коштів місцевих бюджетів і ефективністю управління комунальним майном – стає ще більш актуальним. Але проблема, що розпорядники інформації, попри адміністративну відповідальність передбачену законом, й досі використовують усі можливі шляхи для відмови у наданні відповіді. Найбільше порушень, як це не сумно, саме на місцях.
- Яких змін потребує змін законодавство про доступ до публічної інформації? Чому? Які зміни підтримуєте?
- Головне – підвищити відповідальність розпорядників інформації за ігнорування запитів чи порушення термінів на відповідь, а також поліпшити процедури притягнення до відповідальності та збільшення терміну позовної давності. Зараз вже є зареєстрований законопроект в парламенті №2381, що покликаний вирішити ці та інші актуальні проблеми у законі про доступ до інформації. Моя позиція проста – жодних змін без залучення громадськості. Напрацювання законодавчих змін у такому важливому демократичному механізмі мають відбуватись із залученням усіх стейкхолдерів, відкрито та максимально фахово.
- Чи підтримуєте ідею створення інституту інформаційного комісара, чи вважаєте, що треба посилити роль Уповноваженого ВРУ з прав людини, який здійснює парламентський контроль?
- Я підтримую створення в Україні чітко визначеного дієвого органу, відповідального за розгляд звернень. Про це кажуть також і експерти.
Після 2014 року право складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо ненадання інформації було передано від прокуратури до уповноважених осіб Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або ж його регіональним представникам. За період з 2016 по 2019 роки було складено 1967 таких протоколів. Але проблема у тому, що в Уповноваженого з прав людини немає повноважень виносити обов’язкові до виконання рішення. Та й, на мою думку, це не дуже притаманні для цього органу функції. Зараз у поданому законопроекті пропонують посилити його роль замість створення інституту інформаційного комісара. Справді єдиної європейської моделі у цьому питання немає. Але, як на мене, ідея створення інституту інформаційного комісара – більш логічна.
«Доступ до правди»
