Влада Дружківки відмовилась надати у відповідь на запит активісту та журналісту Дмитру Браславському перелік вулиць та провулків громади. Експертка з питань доступу Тетяна Олексіюк пояснює, чому така відмова є протиправною.
У своєму запиті Дмитро Браславський просив Дружківську військово-цивільну адміністрацію «надати у вигляді списку у табличці перелік всіх вулиць, провулків та інших назв-геонімів на території громади».
Натомість йому повідомили, що Дружківська ВЦА «не вбачає законних підстав у наданні запитуваної інформації з метою забезпечення захисту територіальної цілісності, національної безпеки або громадського порядку».
Експертка з питань доступу до публічної інформації, віце-президентка Access Info Group Тетяна Олексіюк вважає відмову розпорядника надати інформацію у відповідь на цей запит протиправною, виходячи з наступного.
Вона зазначає, що дійсно в період дії правового режиму воєнного стану конституційне право на інформацію може бути обмежене. Проте закон не передбачає ніяких спеціальних процедур чи правил для воєнного часу, а, отже, розпорядники повинні використовувати стандартні правила Закону України «Про доступ до публічної інформації».
«Безумовно, розпорядникам публічної інформації стало ще складніше застосовувати правила обмеження доступу до публічної інформації, в тому числі так званий «трискладовий тест». Відповідальним працівникам розпорядників у період дії воєнного стану слід ще більш уважно відноситися до оцінки суспільного інтересу отриманні публічної інформації та до балансу цього суспільного інтересу і шкоди, яка може бути завдана поширенням інформації», – зазначає Тетяна Олексіюк.
Однак, навіть у воєнний час розпорядники повинні дотримуватися передбаченої законом процедури обмеження доступу до інформації, а тому вони повинні щонайменше:
1) Вказати одну із законних підстав для відмови в доступі до інформації. Порядок відмови у задоволенні інформаційного запиту передбачено в статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», і перелік підстав для відмови, зазначений у цій статті, є вичерпним. Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту тільки в таких випадках:
· розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
· інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;
· особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
· не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
2) Якщо розпорядник відніс публічну інформацію до інформації з обмеженим доступом – він повинен вказати, до якого саме виду інформації з обмеженим доступом. Законом таких видів передбачено лише три – конфіденційна, службова і таємна. Кожен із цих видів інформації з обмеженим доступом має свої правила та умови застосування і, знову ж таки, цей перелік є вичерпним.
«У нашому випадку розпорядник не вказав, до якого саме виду інформації з обмеженим доступом від відніс запитаний перелік вулиць, провулків та інших назв геонімів, і це вже саме по собі є порушенням процедури», – каже експертка.
Тетяна Олексіюк наголошує, що застосування «трискладового тесту» - не дорівнює формальному цитуванню положень закону.
«Фактично розпорядники повинні у кожному окремому випадку, щодо кожного окремого запиту встановлювати баланс між інтересом, що захищається та якому може бути завдано шкоду від оприлюднення, та правом суспільства знати запитувану інформацію. При цьому обмеження доступу до інформації повинно бути належним заходом для досягнення мети - захистити відповідний інтерес. Обмеження доступу повинно бути пропорційним (ненадмірним) стосовно правомірного інтересу, який захищається, тобто обмеження не повинно йти далі, ніж це необхідно для захисту зазначеного інтересу», – акцентує експертка.
На підтвердження цієї тези Тетяна Олексіюк апелює до судової практики.
У Постанові Пленуму Вищого Адміністративного Суду України №10 від 29 вересня 2016 року, у пункті 6.1, зазначено, що «відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VI (Закону України «Про доступ до публічної інформації») відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, які становлять зміст «трискладового тесту».
З відмови у доступі до публічної інформації повинно вбачатися:
1) якому з перелічених у пункті 1 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інтересів (далі - правомірні інтереси) відповідає обмеження, а також чому обмеження доступу відповідає зазначеному інтересу (інтересам);
2) у чому конкретно полягає шкода правомірному інтересу (інтересам); яким є причинно-наслідковий зв'язок між наданням доступу та можливим настанням шкоди; чому ця шкода є істотною; яка ймовірність настання шкоди внаслідок надання доступу до інформації;
3) чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї зі згаданих трьох підстав «трискладового тесту» означає, що законних підстав для обмеження доступу до інформації немає, а відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Тому, якщо відмовляючи у задоволенні запиту на інформацію, розпорядник не застосовував «трискладового тесту» або застосував його лише частково, то це є підставою для визнання такої відмови розпорядника протиправною.
«У випадку цієї відмови ми не бачимо результатів оцінки балансу або будь-яких інших висновків, які б вказували на те, що розпорядник дійсно провів всебічний аналіз ситуації і прийняв обґрунтоване рішення. Тож, навіть якщо припустити, що поширення цієї інформації може дійсно завдати шкоди національній безпеці, із точки зору дотримання передбаченої законом процедури, така відмова не є правомірною», – каже Тетяна Олексіюк, і рекомендує, з огляду на ці обставини, запитувачеві оскаржити відмову до контролюючого органу (Уповноваженого ВРУ з прав людини) або до суду.
«Доступ до правди»
