Фундація DEJURE провела аналіз спорів за 2019 рік щодо доступу до публічної інформації із органами суддівського врядування (ОСВ) — Вищою радою правосуддя (ВРП), Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (ВККС), та Державною судовою адміністрацією (ДСА), аби показати, коли є сенс судитись, а коли – не варто.
Статистика року
Найзліснішим порушником права на доступ до публічної інформації у 2019 році виявилася ВККС. Щодо неї суди прийняли 13 рішень. У 9 випадках вони задовольняли позови повністю, або ж частково (1 з цих рішень станом наразі оскаржується, а тому ще не набрало законної сили), а відмовляли у позові лише 4 рази (ще 1 рішення з проаналізованих було прийнято ще у 2018 році, однак набрало законної сили на початку 2019-го року). При цьому, 2 справи, де суди відмовили, були вельми суперечливими. Про це свідчить низка окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) в цих справах. В 1 справі провадження було закрито.
Значно меншу кількість рішень суди прийняли щодо ВРП – лише 2, де в обох випадках задовольнили позовні вимоги. Що цікаво, в обох справах предмети спору були ідентичними та стосувалися неповідомлення ПІБ члена ВРП-доповідача, на розгляді якого перебуває дисциплінарна скарга щодо певного судді.
І, нарешті, у 2019 році до ДСА подавали лише один позов, щодо ненадання відповіді на запит. Його суд задовольнив у зв'язку з недоведеністю того факту, що ДСА надсилала відповідь запитувачу, яка стверджувала, що робила це.
Прогрес року
Найважливіше рішення 2019 року, на думку DEJURE, ухвалив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (КАС ВС) у справі № 9901/76/19. Цим рішенням суд зобов'язав ВККС опублікувати на своєму веб-сайті всі рішення, які та ухвалила, починаючи з 13.01.2011 (дата набрання чинності ЗУ «Про доступ до публічної інформації»). На момент подання позову на сайті ВККС в розділі «Рішення Комісії» було лише 3 рішення, ухвалених ще в 2016 році. Наразі ж цей розділ сайту порожній. Окремі рішення ВККС можна знайти лише на Google Drive в досьє суддів (кандидатів у судді). За підрахунками КАС ВС, має бути опубліковано більше 11 тисяч рішень ВККС.
Якщо рішення системно не публікуються - є ризик, що орган може приховувати, або ж таємно змінювати власні рішення. Відсутність рішень на сайті також утруднює вільний доступ до них: доводиться кожного разу запитувати їх у ВККС. В свою чергу, це створює додаткові незручності як для зацікавлених у рішеннях осіб, так і збільшує навантаження на відділ ВККС по роботі з інформацією. Також часто на запит неможливо отримати вибірку рішень за певними ознаками. Публікування усіх рішень ВККС вирішило б цю проблему, адже кожен міг би самостійно робити потрібну йому вибірку та аналізувати роботу органу.
ВККС оскаржила рішення КАС ВС до ВП ВС, тому воно ще не набрало законної сили. Сподіваємось, що це рішення якнайшвидше набере законної сили та змусить ВККС припинити десятирічне ігнорування закону.
Декаданс року
Найбільш абсурдним рішенням 2019 року є рішення ВП ВС у справі № 9901/925/18. Справа стосувалась надання ВККС переліку автоматизованих інформаційних та довідкових систем, реєстрів та банків даних, до яких комісія має безпосередній доступ. Про наявність такого доступу свідчить ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Такий перелік дозволив би дізнатися, які можливості має ВККС під час суддівських конкурсів/кваліфікаційного оцінювання суддів. Наприклад, чи можуть її члени самостійно, безпосередньо під час співбесіди з одним із кандидатів, перевірити підозри щодо недекларування майна.
Однак, на думку більшості суддів ВП ВС, комісія не зобов'язана повідомляти перелік таких реєстрів на запит, бо… його не виписано в окремому документі ВККС. Складання такого переліку – це вже створення нової інформації, чого ВККС не зобов'язана робити.
Третина суддів (6 із 18), які розглядали справу, висловили у ній окрему думку. В них судді слушно зазначають, що розпорядник має надавати не лише ту інформацію, яку створив, а й ту, що виникла в процесі виконання ним своїх повноважень. Надання такої інформації не передбачає створення нової, а лише зведення та узагальнення існуючої.
Деякі судді також зауважили, що очевидним є те, що ВККС не може мати заздалегідь підготовлені відповіді на всі запити. Але це не означає, що вона має право відмовляти посилаючись на те, що зведення в рамках однієї відповіді інформації щодо різних питань є створенням нової інформації
Таке рішення ВП ВС створило дуже небезпечний прецедент. Посилаючись на нього, розпорядники інформації можуть відмовитись надавати певну інформацію, якою вони хоч і володіють, однак не у формі єдиного документу, як от статистики, чи будь-яких інших неоформлених даних.
Дилема року
Закон вимагає, щоб публічна інформація на запит надавалась протягом 5 робочих днів. Однак він не дає відповіді на питання, що робити, якщо строк порушений, але при цьому запитувана інформація все ж надана пізніше? Що має робити суд, особливо якщо відповідач надав інформацію під час судового розгляду?
Думки суддів з цього питання різнилися. Одні вважали, що несвоєчасність надання інформації можна оскаржувати виключно у разі наявності обґрунтованого інтересу позивача в такому оскарженні, та що суд в своєму рішенні не може обмежитись виключно констатацією факту порушення. Інші ж стверджували, що констатація факту порушення є належним та ефективним захистом порушеного права.
Крапку в цьому питанні в березні минулого року поставила ВП ВС, яка підтримала другу позицію. Але навіть після цього судді КАС ВС допускали факти ігнорування правової позиції ВП ВС, закриваючи провадження у справах, де єдиним порушенням було/залишалось порушення строку надання відповіді на запит.
Креатив року
Донедавна, коли розпорядник інформації дуже не хотів надавати її на запит – то зазвичай відмовляв із посиланням на те, що вона є «службовою». Така відмова є незаконною, адже розпорядники інформації мають проводити «трискладовий тест»(трискладовий тест – це алгоритм визначення того, чи необхідно обмежувати доступ до певної публічної інформації (ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про доступ до публічної інформації») щодо неї, і лише за його результатами надавати інформацію чи відмовляти в наданні. Однак такі очевидно незаконні відмови рідко підтримувались судами, через що ОСВ несли часові, грошові, та репутаційні втрати.
Ми помітили креативний вихід з таких ситуацій – ОСВ перестали збирати певну інформацію, до якої запитувачі можуть мати особливий інтерес. Принаймні вони так заявляють.
В минулому ВККС на своїх засіданнях публічно оголошувала кількість голосів «ЗА» та «ПРОТИ» щодо осіб, рекомендованих до призначення суддями, наприклад, під час конкурсу до Верховного Суду. А під час конкурсу до Вищого антикорупційного суду (ВАКС) комісія перестала збирати таку інформацію. Таким чином, у конкурсі до ВАКС суспільство втратило можливість всесторонньо оцінити роль Громадської ради міжнародних експертів в процесі «ветування» кандидатів. Зокрема, можна було би побачити, щодо яких кандидатів думки ВККС та ГРМЕ розійшлися, а щодо яких були одностайними, та наскільки частими були такі ситуації.
Втім, колишній склад ВККС поширив підхід «незбирання» й на інші суддівські конкурси та кваліфікаційне оцінювання суддів. Оспорювати таку позицію органу майже неможливо, адже закон не містить чітких вказівок щодо того, які дані під час конкурсів ВККС має фіксувати. Новий склад ВККС може як продовжити так і змінити таку креативну практику.
Андрій Химчук, Фундація DEJURE
