Чоловічий монастир православної церкви Московського патріархату в Низкиничах на Волині відомий не лише як пам’ятка архітектури. У 90-х роках тут був настоятелем Павло (Петро Лебідь), який згодом став митрополитом Павлом, у народі — «Паша-Мерседес». А нинішній настоятель, який почав своє служіння в Росії, можливо, не має українського громадянства й залишається з російським паспортом. Можливо — бо ані Служба безпеки України, ані Державна міграційна служба не надають інформації про громадянств архімандрита Вікентія.
Низкиничі — село поблизу Нововолинська. У 1653 році польський державний діяч Адам Кисіль збудував тут, у своєму родовому маєтку, монастир. Як і сам Кисіль, монастир був православним. Згодом він перейшов до греко-католицької церкви, а коли Волинь опинилась під владою Російської імперії, тут запанував Московський патріархат. Після Другої світової монастир визнали пам’яткою архітектури республіканського значення.
Низкиницький монастир — один із майже п’ятисот осередків церкви Московського патріархату у Волинській області, й донедавна ніхто навіть не думав перевіряти, що відбувається за його дверима. Хоча місцеві знали, що монастир руйнують. За часів Павла (Лебедя) з пам’ятки зняли іконостас вісімнадцятого століття «Царські врата» — начебто через те, що бароковий твір не відповідав канонам московської церкви. Ікони десятиліттями зберігались у Павловому кабінеті в шафі. Згодом частину іконостасу знайшли й відновили.
2000 року настоятелем монастиря став архімандрит Вікентій (Григорій Антонович Мазур). Він народився 1964 року й починав священниче служіння у Сергієвому Посаді під Москвою. І хоча парафіяни, які ходять до церкви Московського патріархату молитися, до нього прихильні, в селі говорять, що громадянство в настоятеля залишилося російське.
Очоливши монастир, Вікентій продовжив справу Павла — взявся за руйнування фресок вісімнадцятого століття. Зробили це під час ремонту, начебто «покращуючи» монастирські приміщення. А благословив руйнування барокового храму той-таки владика Павло — вже як настоятель Києво-Печерської лаври.
Люди, які знали Вікентія, розповідають, що він часто їздив до Росії, і не мав чи то бажання, чи потреби набути українське громадянство.
2019 року мешканці села ініціювали перехід храму до Православної церкви України. Призначили збори, однак у храм їх не пустили, й люди розійшлися. Кілька днів потому московська церква зібрала своїх парафіян із сусідніх сіл, аби інсценувати альтернативні збори. Які, звісно, вирішили залишитися в Українській православній церкві Московського патріархату.
Про російське громадянство Вікентія писала волинська преса, однак доказів дотепер не було. Після повномасштабного вторгнення Росії, коли правоохоронці викрили чимало священиків московської церкви, які співчувають і допомагають загарбникам, питання можливого російського громадянства настоятеля стало питанням національної безпеки. Тож я вирішила з’ясувати це офіційно — звернулась із запитами до Служби безпеки України. Я попросила надати копію паспорта Григорія Мазура або документа, який посвідчує його українське громадянство. Однак в СБУ мене скерували до Державної міграційної служби.
Державна міграційна служба у відповідь на запит повідомила, що даних про Мазура не має, і скерувала до Нововолинського відділу ДМС. Там інформації про Мазура теж не виявилось. Таку саму відповідь на запит дало Управління ДМС у Волинській області: спершу там повідомили, що даних про Мазура немає, а потім — що закон не дозволяє надавати персональні дані з обмеженим доступом «третім особам».
Хоча з огляду на стан війни громадянство настоятеля монастиря, ймовірно пов’язаного з державою-агресором, є вочевидь суспільно важливою інформацією, яку не слід засекречувати. Інформація про російське громадянство священиків Московського патріархату, зокрема глави УПЦ МП Онуфрія, не раз публікувалась у медіа. Щонайменше один архієрей із російським громадянством — Іонафан (Єлецьких) — під слідством. Суспільство має право знати, хто ще зі служителів церкви Московського патріархату не розірвав зв’язки з Росією.
Якщо Мазур — громадянин України, він повинен мати місце реєстрації в Низкиничах чи десь неподалік. Проте ані в Нововолинській громаді, ані у Грядівському селищному окрузі, розташованому поблизу, Григорій Мазур не зареєстрований. Хоча для українського громадянина реєстрація не становила би проблем.
Отримавши відповіді від міграційної служби, я знову звернулась до СБУ, повідомивши, що в жодному з відділів ДМС інформації про Мазура немає. У Службі безпеки відповіли, що дані цієї людини можуть бути лише там, й порадили звернутись до ДМС повторно. Тож журналістське розслідування триває.
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення громадянської журналістики в Україні», який впроваджується ГО «Платформа прав людини» за фінансової підтримки United Nations Democracy Fund (UNDEF).
Маргарита Приймачук
