Блог//Де закінчується право на інформацію про національну безпеку?

4 лютого 2019 14:21

%d0%b2%d1%96%d1%82%d0%b02017

Презумпція відкритості публічної інформації в умовах російської агресії все частіше тестується обмеженнями в інтересах захисту національної безпеки. Так, з 2017 року в Україні засекречуються декларації працівників СБУ, включно з деклараціями їх публічних керівників, а нещодавно, посилаючись на «обмежений доступ» СБУ відмовилась надавати інформацію на запит Лабораторії цифрової безпеки щодо веб-сайтів, які були заблоковані у 2018 році за те, що «використовувались РФ у ході ведення гібридної війни проти України». Коаліція «За вільний Інтернет» також судиться з Міністерством інформаційної політики, СБУ та РНБО за доступ до інформації про критерії визнання Інтернет-ресурсів такими, що містять ознаки порушення українського законодавства, та підстави їх блокування.

Справді, застосування інтересу національної безпеки для відмови в задоволенні подібних запитів видається логічним. В умовах війни влада може і навіть повинна вживати заходів для належного захисту чутливої для оборони країни інформації. Водночас, цілком закономірним є і питання, наскільки розкриття тих чи інших відомостей може реально загрожувати національним інтересам, і чи не стає це черговою формою відписки.

Поняття «національної безпеки», як його визначено у однойменному законі, є досить широким і означає «захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз». Під таке визначення можна підвести практично будь-яку публічну інформацію. І якщо при віднесенні інформації до державної таємниці є певні гарантії від зловживань – як-то визначені Законом України «Про державну таємницю» більш детальні категорії таємної інформації та спеціальний порядок включення відомостей до відповідного Зводу, то останнім часом доступ до інформації все частіше обмежується через надання їй статусу «для службового користування».

На щастя, Закон «Про доступ до публічної інформації» має вмонтований запобіжник від такої безмежної дискреції – «трискладовий тест». На жаль, більшість розпорядників досі не наважуються, не бажають або ж не знають, як його правильно застосовувати.

Відповідно до трискладового тесту, посилання на те, що інформація є «службовою» і не може бути поширена в інтересах захисту національної безпеки, є лише першим етапом обмеження доступу. Далі розпорядник має оцінити, чи може розголошення завдати істотної шкоди цьому інтересу та чи шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Без застосування наведених критеріїв, існує високий ризик відмовити в наданні інформації,  поширення якої насправді не несе жодної серйозної загрози, або ж, навіть якщо обмеження є виправданим, запитувач змушений буде сам здогадуватись про причини такого рішення, що точно не сприяє довірі до влади.

У 2013 році 22 міжнародні організації та академічні центри шляхом консультацій з понад 500 експертами з 70 країн, підготували Глобальні принципи з національної безпеки та права на інформацію (Цванські принципи), які містять рекомендації з балансування права на інформацію та інтересів захисту національної безпеки. У них, серед іншого, наголошується: не достатньо вказати лише на те, що поширення інформації може спричинити шкоду національній безпеці. Розпорядник має навести конкретні та суттєві причини для такого рішення. Простіше – аргументувати свою відмову.

У Спільній декларації про свободу вираження поглядів на протидію насильницькому екстремізму, представники міжнародних інституцій у сфері прав людини і свободи інформації, відзначили, що обмеження права на інформацію (навіть у такій чутливій сфері) мають бути встановлені легітимним законом і демонструвати необхідність та пропорційність такого обмеження. При цьому у Декларації також зауважено, що кожен має право шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї всіх видів, включаючи питання, пов'язані з насильством та тероризмом, а також право коментувати та критикувати спосіб, у який держави та політики реагують на ці явища. І справді, чи можлива належна оцінка дій державних органів без отримання інформації про їх діяльність?

На жаль, дискутуючи у площині «право на інформацію vs. національна безпека», ми дуже часто забуваємо, що дотримання прав людини є однією із ключових засад демократії та правової держави, а отже, і елементом національної безпеки як такої. Таким чином, загроза національній безпеці полягає не лише у розкритті секретних відомостей, а й у неправомірному обмеженні прав громадян на інформацію, за яким можуть приховуватись зловживання, помилки, неефективна політика чи навіть корупція.

Як зазначено у вже згаданих Цванських принципах: «Хоча іноді існує напруга між прагненням Уряду зберігати інформацію в інтересах національної безпеки та правом громадськості на інформацію, огляд недавньої історії свідчить про те, що легітимні національні інтереси безпеки на практиці є найбільш захищеними, коли громадськість добре обізнана про діяльність органів влади, включаючи ту, що здійснюється з метою захисту національної безпеки.

Доступ до інформації, забезпечуючи громадський контроль за діяльністю держави, слугує не тільки гарантією проти зловживань державними службовцями, але також дозволяє суспільству брати участь у визначенні державної політики і тим самим формує найважливіший компонент справжньої національної безпеки, демократичної участі та розробки здорової політики».

Дуже хочеться, щоб саме такі підходи нарешті знайшли відображення у національній практиці розгляду інформаційних запитів. Адже право на інформацію про національну безпеку може зупинятися лише там, де є обґрунтовані та достатні причини для пропорційного та законного захисту інформації, розкриття якої загрожує інтересам суспільства більше, ніж її приховування.

Віта Володовська, юристка Лабораторої цифрової безпеки, експертка Коаліції «За вільний Інтернет», для «Доступу до правди»